Розділ 29: На шляху до замку. Частина 3.

Пройшовши через галявину, вони знову занурилися в похмурий гірський ліс. Світло ледве пробивалося крізь густі, високі дерева. З кожним кроком угору по схилу повітря ставало все холоднішим. Неясні тіні раз у раз майнули між стовбурами, ніби хтось або щось спостерігало за ними з-за дерев.

Звісно, Тан уже знав про непроханих гостей. Але поки що не поспішав діяти — лише спостерігав, наче вирішуючи: варто витрачати сили чи це — незначна загроза.

Чим далі вони йшли, тим менше залишалося лісової краси, і тим більше мороку поглинало це місце. Листя вже не шелестіло мелодійно на вітрі, як раніше, — тепер дерева ніби стогнали, шарудячи в тривожному ритмі, наче кликали на допомогу. Десь у далині лунало зловісне виття невідомих істот. Колючі рослини все щільніше оплутували дерева, немов намагаючись стримати або впіймати чужинців.

Невдовзі стежка зникла зовсім. Їхній шлях перегородили густі колючі зарості. Рухатися ставало дедалі важче. Попереду йшов Грог, обережно розрізаючи терня. За ним — Дейв, який розчищав залишки та намагався розгледіти подальший шлях. Замикала колону слонозавр, на спині якого їхали Вероніка та Ілліана. Позаду тримався Майлон, слідкуючи за тилом.

Подолавши черговий крутий підйом, де їм довелося дертися слизькими каменями, що вислизали просто з-під ніг, вони нарешті вибралися на вершину — і завмерли в захопленні.

На протилежній горі, між двома вершинами, височів дивний, зловісний замок. Його темні шпилі впивалися в чорні хмари, наче намагалися проштрикнути небо. Замок потопав у лісовій глушині, його стіни подекуди поросли мохом і обвилися диким виноградом. Величезні готичні вітражі були прикрашені абсурдною мозаїкою — ніби майстер, що створював їх, був п’яний або божевільний. Башти замку були кривими, вікна — розташовані без будь-якої системи, а балкони здавалися приліпленими навмання.

Ніби цю будівлю багато разів перебудовували, щоразу в новому стилі, без єдиного задуму, керуючись лише примхою випадку. Плавні лінії несподівано обривалися гострими кутами, вигиналися, плуталися у безладді. Це було радше втілення хаосу, ніж архітектури. У цьому світі, сповненому фантазії та краси, вигляд такої потвори здавався особливо моторошним і недоречним.

— Це… той самий замок? — прошепотіла Ілліана.

Відповідь була очевидна. Так, той.

На вершині лівої гори самотньо стояла вежа. Вона нагадувала маяк — витягнута, трохи вигнута, з ґратами нагорі, за якими пульсував яскравий світ. Здавалося, саме сонце замкнули в клітці.

Це й була Вежа Старості.

Отямившись від шоку, викликаного моторошним виглядом замку, друзі зрозуміли, що шлях далі перегороджує глибокий каньйон. Моста, звісно ж, не було. Ні таблички, ні вказівника — лише зяюча прірва й тиша, яку порушував вітер.

Дейв і Майлон переглянулися.
— Еге ж… і веселку тут не нафантазуєш, — зітхнув Майлон.
— І перелетіти нема на чому, — додала Ілліана.
— А якщо спробувати пружину? — раптово запропонував Майлон непогану ідею. — Підстрибнемо — і на той берег.
— У неї дивний принцип дії, — похитала головою Вероніка. — Вона підкидає строго вгору. З такою шириною ми не впораємося.

Вони присіли на камені біля урвища, поринувши в важкі роздуми. Мовчання порушив Грог:
— Треба швидше вирішувати. Мене вже нудить від вигляду цього жахіття. Я й раніше надивився на нього досхочу. Якби міг, стер би його з пам’яті — й з цього світу.

— Пробач, що тобі довелося сюди повернутися, — м’яко сказала Вероніка.
— Нема за що, — хрипко озвався Грог. — Це мій шлях. Мій вибір. Вибачте, що не стримав емоцій...
— Емоції — це добре, — з теплою усмішкою відповіла Вероніка. — Навіть якщо вони важкі. Це означає, що ти живий. Що в тебе є душа й серце. Не те, що в цих безмозких, беземоційних страховиськ Тана.
— Ти завжди вмієш підібрати потрібні слова, — зауважила Ілліана.
— І прийняти правильні рішення, — додав Грог.
— Давай, бос, — підбадьорив її Майлон. — Якщо хтось і знайде вихід — то це ти.

Вероніка глибоко вдихнула.
— Добре... поміркуємо. Тан якось же перетинає цей каньйон. Він же виходить звідси... хоча б іноді? І його монстри — теж. Це явно не прихована кнопка й не замаскований важіль — його тварюки з цим не впоралися б. Літаючі монстри? Можливо. Але тягати кожну потвору туди-сюди повітрям — незручно. Отже, міст усе ж є. Просто... ми його не бачимо.

Вона встала, взяла пригорщу дрібного каміння разом із пилом і, не промовивши більше жодного слова, почала повільно йти вздовж урвища, кидаючи їх у каньйон. Метрів через десять один із камінців раптом не впав униз, а ніби завис у повітрі. Пил, що розсипався разом із ним, окреслив у повітрі рівну горизонтальну поверхню.

Вероніка завмерла.
— Ти просто геній, — вигукнув Майлон, не приховуючи захоплення.

Решта тут же підбігли й почали кидати каміння туди, куди жбурнула вона. У повітрі поступово почали проявлятися контури невидимого мосту. Пил, щоправда, швидко розвіював вітер, але напрямок і ширина вже стали зрозумілими.
— Бачите те високе дерево? — вказала Вероніка. — Воно якраз навпроти. Тримаємо курс на нього.

І вони пішли вперед — один за одним, наче ступаючи по повітрю.