Розділ 28: На шляху до замку, ч. 2

Стежка то зникала, заводячи в хащі, то знову з’являлася між корінням і мохами. Орієнтуватися ставало дедалі важче. Часто доводилося повертатися назад — шлях раптово обривався, наче хтось навмисне стирав його з карти лісу.

На щастя, Дейв мав дивовижний зв’язок із природою. Він відчував, де «ховається» стежка, і знову знаходив її, ніби розмовляв із самим лісом.

На кожному кроці на них чатували пастки й капкани. Але команда злагоджено долала небезпеки. Здавалося, ніби вони подорожують разом з самого дитинства й розуміють одне одного з півпогляду. Їм доводилося дертися по слизьких скелях, продиратися крізь колючі зарості, переходити бурхливі річки — та ніхто не скаржився.

Після чергової важкопрохідної ділянки хащі раптом відступили — і перед ними відкрився порожній простір. Там, у далині, серед грізних гір, виднілися вершини замку Тана. Вони ховалися серед чорних хмар, які вже зовсім не були схожі на пончики, як усі звикли, а радше нагадували похмурих привидів у каптурах.

До мети було ще далеко, та напрямок був вірний. Радість спалахнула, мов іскра. Загін засміявся й почав вітати одне одного — ось вона, ціль, її вже видно!

Але їхнє радісне пожвавлення урвалося так само раптово, як і почалося.

На галявині, один за одним, почали з’являтися гігантські чорні лицарі. Кожен — не нижче трьох метрів заввишки. Останнім вийшов їхній командир — майже вдвічі вищий. У їхніх очах палав багряний вогонь, а з-під шоломів струменів чорний дим. Їхні тіла, здавалося, горіли темрявою.

Списи. Щити. Мечі. Обладунки — чорні, як морок. Десятеро лицарів вишикувалися в чіткий бойовий стрій. Їхній ватажок з гуркотом ударив щитом об землю — і в ту ж мить воїни зімкнули щити й виставили списи вперед.

Рух був настільки злагодженим, що на мить страх відступив перед захопленням.

Першою опанувала себе Ілліана. Як досвідчена бійчиня, вона блискавично натягнула тятиву й випустила одразу три стріли — в трьох різних лицарів. Але стріли пройшли крізь них, мов крізь дим, не завдавши жодної шкоди, й зникли в лісі.

— Що це було? — в голосі Ілліани пролунало здивування. — Вони... примари? Чи це якась здатність?

— Може, просто ілюзія, — самовпевнено припустив Майлон. — Вони хочуть нас налякати, але ми не поведемося! Вперед! — із гордо піднятою головою він ступив убік лицарів.

У ту ж секунду один із димних велетнів метнув спис.

Він засвистів у повітрі й увігнався в дерево — пролетівши за сантиметр від голови Майлона.

На щастя, Слоні, завжди напоготові, різко відтягнув оленятка хоботом убік.

— Гей! — обурено вигукнув Майлон. — Це ж усього лише ілюзія! Навіщо ти…

Слоні мовчки вказав хоботом на дерево, з якого стримів зловісний, абсолютно реальний чорний спис.

Майлон підійшов ближче й тремтячою лапкою торкнувся держака. Він був холодний, твердий. Справжній.

По його чолу скотилася крапля поту. Він проковтнув клубок, що застряг у горлі. Ще мить — і він міг загинути через свою поспішну здогадку.
Він повільно повернувся до Слоні й схилив голову:
— Пробач мені, друже. Ти врятував мені життя. Дякую тобі… — промовив він щиро, з повною серйозністю.

— Вони цілком реальні, — спокійно, але з тривогою в голосі сказала принцеса. — Вони можуть поранити нас, а ми — їх ні. Цікавий розклад... Як же нам битися?

Раптом, ніби відповідаючи сама собі, Ілліана витягла останню стрілу і натягнула тятиву. Стріла засвітилася знайомим зеленим світлом — і з тихим посвистом устремилася в одного з чорних лицарів. Вона влучила просто в груди, і з рани повалив густий чорний дим. Той, ніби живий, звивався, стелився по землі, доки весь не витік — і тоді оболонка лицаря розсипалася на попіл.

— Молодець, Ілліано! — радісно вигукнули супутники. — Ти знайшла підхід до них! Тепер ми їх подолаємо!

Але сама лучниця лише похитала головою:
— Я так не думаю… — її голос звучав серйозно. — Якщо фізичні атаки не проходять, я спробувала магічну стрілу. І здогадка підтвердилася. Вона влучила. Магічні атаки діють. Але в мене залишилася лише одна магічна стріла. У світі, де фантазія майже зникла, створювати такі стріли стало складно. А тут, де фантазії взагалі немає… ці темні створіння стають ідеальною зброєю.

— Ех, шкода, що ніхто з нас не жбурляється файєрболами, — пробурмотів Майлон, оглядаючи команду.

І справді, ніхто з них не володів ані магією, ані зачарованою зброєю. Ситуація ставала відчайдушною.

Тим часом, командир чорних лицарів знову грюкнув щитом об землю. П’ятеро створінь кинулися вперед, наче темрява, що зірвалася з ланцюга.

— Розсипом! — крикнула Ілліана, випускаючи останню магічну стрілу.

Вона влучила в щит одного з нападників. Тепер вороги знали: серед стріл є й небезпечні. Вони стали обережнішими.

— До лісу! Відступаємо! — скомандувала Ілліана, беручи на себе керівництво.

Слоні, не гаючи жодної секунди, підхопив Ілліану й Вероніку та з вражаючою спритністю відскочив назад. Майлон, завдяки своїй моторності, шмигнув у хащі. Дейв за один рух виростив перед собою стіну з кущів і лоз. Він потягнувся до лісу гілками, пришвидшуючи свій рух. Але димні лицарі, ніби не бачачи перешкод, пронеслися крізь зарості та наздогнали його.

Довелося битися.

Грог м’якою, пружною шерстю відбив спис, але йому також довелося вступити в бій. Металевий дзвін і клуби чорного диму заповнили повітря.
— Грог! Дейв! — у паніці закричала Вероніка. — Треба їм допомогти! Але як?
Вона знала: її солодка вата може впливати лише на матеріальні тіла. А ці… Ці лицарі — темрява, згустки зла, наче сама тінь ожила. Як їх розвіяти?
Розвіяти темряву… — ця думка закрутилася в її голові.
І раптом — осяяння.
— Закрийте очі! — закричала дівчинка, порпаючись у своїй бездонній сумці.
Мить — і галявину осяяло сліпуче світло, ніби саме сонце впало з небес і спалахнуло під їхніми ногами. Усі зажмурилися, інстинктивно закриваючись руками. А коли розплющили очі — лицарів вже не було. Жодного. Темрява зникла так само раптово, як і з’явилася.