Глава 27: Дорогою до замку. Частина 1

Минув деякий час, і ніч нарешті опустилася на гори. Стемніло швидко — в ущелинах темрява згущувалась миттєво, і стало зрозуміло: час шукати місце для ночівлі. Але зробити це в таких небезпечних краях було завданням не з простих.

Дейв, як завжди спокійний і зібраний, здавалось, не помічав труднощів. Він змайстрував невеличку хатинку з товстих гілок і моху, спритно замаскував її свіжими ялинковими гілками, а під покровом заховав гострі довгі шипи. Працювати з деревом Дейв вмів як ніхто.

— Думаю, цього вистачить, — сказав він, закінчивши роботу.

Усі були в захваті від його винахідливості.

— Пусте, — зніяковіло відмахнувся Дейв. — Але от справжня проблема — це сховати нашого вухатого велетня.

— Це зовсім не проблема, — з усмішкою сказала Вероніка.

Слоні миттєво повторив свій чарівний трюк: за лічені секунди він став маленьким, майже іграшковим. Дейв і Майлон, хоч і знали про цю здатність з розповідей Вероніки, не змогли приховати захоплення, побачивши це на власні очі.

Усі разом зручно влаштувались у дерев’яному укритті й майже одразу заснули. Ніч минула дивовижно тихо. Лише десь у далині чувся слабкий плюскіт води й завивання вітру серед скель.

Вранці повітря було прохолодним і свіжим. Вероніка й Майлон, ще сонні, ховалися під вухами Слоні, який передбачливо їх збільшив.

Після короткого вмивання у холодному гірському струмку друзі знову вирушили в дорогу. Але вже за годину їх чекала перша серйозна загроза.

Єдина стежка вздовж річки була перекрита. Перед ними, заступаючи шлях, височіло щось дивне й моторошне — гігантська рослина. Її величезні листя нагадували вуха слонозавра — широке, хвилясте. З центру виходили десять товстих стебел, на кінцях яких розпускались сліпуче красиві бузкові пелюстки. А в центрі кожної — яскраво-помаранчеві бутони, схожі на палаючі голови змій.

Рослина здіймалась на два поверхи вгору й водночас викликала і захоплення, і первісний жах. Її стебла повільно погойдувались з боку в бік, ніби вишукуючи ціль.

Щойно вони наблизились, бутони розкрились — і всередині виявились зуби, гострі, як леза. Голови зашипіли й почали розгойдуватись, мов у десятиголового дракона. Поверхня стебел вкрилася голками — довгими й страшенно гострими.

— Назад! — крикнув Дейв, і всі відскочили.

Слоні одразу ж став перед Веронікою, повернувшись у свою повну, велетенську форму, і потужно втис лапи в землю, готуючись до бою. Відступати було нікуди — вузька стежка вздовж скелі не залишала шансів на обхід. Інших шляхів просто не було. І допомоги чекати не звідки. Бій став неминучим.

— Доведеться битися… — прошепотіла Вероніка, дістаючи ватамет.

Їх було четверо проти одного. Але це "одне" здавалося десятком кровожерливих чудовиськ.

— Заходь справа, я піду зліва. Слоні — по центру, прикриває Вероніку, — скомандував Дейв. — Розсіюємось і атакуємо одночасно.

Усі кивнули й мовчки зайняли позиції. Майлон, майже непомітною тінню, почав обхід збоку, як раптом з центру рослини зірвалися ліани. Вони кинулись, мов хижі щупальця, й миттєво обплутали Майлона. Навіть з його блискавичною швидкістю він не встиг нічого вдіяти — ліани надійно скували йому ноги.

— Майлоне! — вигукнула Вероніка, та в цю мить вже сам Дейв випустив свої дерев’яні руки-гілки. Вони кинулись уперед, обвилися навколо стебел рослини, але… лише на секунду втримали натиск. Ліани монстра були сильніші — вони туго затягнулися, і Дейв застиг, мов прикований до землі.

Рослина не зупинялася. Тепер ліани полетіли до Слоні. Та він не відступив. Потужним хоботом він перехопив одразу три, смикнув на себе — й із тріском урвав. Розвернувшись, він ударив хвостом так, що дві голови-бутони з хрускотом відлетіли вбік і розсипалися на золотистий пил фантазії. Земля здригнулася від сили удару.

Але чудовисько було не таким простим. Залишені ліани метнулися до ніг Слоні, обплели їх, пронизавши плоть колючками. Велетень похитнувся, втрачаючи рівновагу. Маневрувати стало неможливо.

Тепер лише Вероніка залишалася на волі. Вона вже пробувала стріляти своєю липкою, солодкою ватою, але без тепла вона не карамелізувалась і не приносила ворогу шкоди.

— Ні... — прошепотіла вона, вихоплюючи ніж. Дівчинка кинулася до Слоні, намагаючись перерізати ліани, але не встигла — одна з них обвилася і навколо неї. Вероніка впала на землю, скута, беззахисна.

Чудовисько одночасно смикнуло всіх — і почало повільно підтягувати до себе. Щільні, пульсуючі стебла ворушилися, з розкритих бутонів капала липка слина. Навіть разом із друзями це випробування було надто складним. І знову вони були на волосинці від катастрофи, а рішення не йшло в голову дівчинці. Здавалося, фінал вже вирішено.

Та раптом небо осяяв яскравий зелений спалах — немов зірка зірвалася з небес. Майже одночасно в одну з голів рослини увійшло кілька сяйливих стріл. Вона вибухнула, розсипавшись на іскри та пил.

— Ілліана! — вигукнула Вероніка.

На стежку, згорнувшись у щільний пухнастий клубок, приземлився величезний звір — Грог. Наче пухнаста комета він розкрився, і зсередини нього, вправно ставши на ноги, вийшла дівчина з луком у руках. Тятива тут же натягнулась, і кілька гострих стріл перерізали ліани, що сковували Майлона.

Грог не гаючи ні секунди кинувся вперед, стрибком врізався в рослину. Ліани кинулись на нього, але серпоподібні кігті звіра працювали з точністю клинків. Раз — і один стебель зітнуто. Два удари — ще дві голови впали на землю. Рослина завищала, немов чудовисько з кошмару.

З залишених голів вирвалися струмені отруйного туману. Грог відскочив, але краплі все ж торкнулися його. Закричавши, він приземлився на землю. Його пухнасті лапи почали стрімко темніти, забарвлюючись у зловісний синій колір. Він загарчав від болю.
— Грог! — вигукнула Ілліана, підбігаючи до пораненого друга. — Я прихопила дещо з магічної лабораторії! — Вона витягла пробірку із зеленою, мерехтливою рідиною й відкоркувала її. — Пий!