Розділ 26: Приємне чаювання

Одним рухом руки він зміг змести папери зі столу, поставив стілець, зробив запрошувальний жест і зник за завісою, що вела до сусідньої кімнати. Схоже, там була кухня.

Вероніка й Слоні переглянулись і, не гаючи часу, вмостилися біля столу. За кілька хвилин у центрі вже димів пузатий гномівський самовар, а стіл прикрашав вишуканий сервіз із тонким гравіруванням. Було видно: гном — майстер найвищого класу.

— Ну, викладай, — нетерпляче сказав він, розливаючи чай по чашках.

Вероніка почала свою розповідь. Гном слухав уважно, не зводячи з неї погляду, іноді хмикаючи, іноді бурмочучи щось собі під ніс. Слоні, що сидів поряд, теж уважно слухав, виляючи хвостом, мов домашній улюбленець. Але раптом зачепив хвостом інструменти, що стояли поруч — ті з гуркотом посипалися на підлогу.

— Обережно! — заверещав гном. — Знаєш, скільки сил іде на створення такого?! Це тобі не фантазії — це піт, кров і знання! Тому я й не люблю гостей...

Він, бурмочучи образи, заходився збирати інструменти, погладжуючи їх із любов’ю, як живих.

На той момент, коли розповідь добігала кінця, гном уже клював носом. Незабаром він заснув просто за столом, хроплячи на всю кузню.

— Невже йому стало так нудно від моєї історії? — розгублено прошепотіла дівчинка, дивлячись на Слоні.

Той мовчки опустив хобот і вилив на підлогу залишки свого чаю.

— Ти хочеш сказати, що у чаї було снодійне? — здивовано підняла брови дівчинка. Через свою наївність вона завжди вірила в краще.

Слоні лише усміхнувся.

— Але чому він, а не я? — продовжила гадати дівчинка.

Слоні кивнув у бік розсипаних інструментів.

— А! — здогадалась дівчинка, ніби читаючи думки Слоні. Хоча іноді вона справді так і думала. — Поки ми відволіклись на шум, ти поміняв чашки?

Слонозавр задоволено кивнув.

— Який же ти в мене розумний і уважний. Але як ти здогадався?

Він розплився в ще ширшій усмішці.

— Ти навіть не був упевнений, але вирішив перестрахуватися... — прошепотіла вона з ніжною усмішкою, дивлячись йому в очі, знову читаючи його думки.

Він знову кивнув.

— Що сталося? — пробурмотів гном, приходячи до тями за столом після добрих двох годин.

Вероніка і Слоні в цей час весело билися дерев’яними мечами, які відкопали серед кузнечного добра. Почувши голос, вони швидко повернули «зброю» на місце й спробували зробити вигляд, ніби просто прогулювались повз.

— І досить тут усе чипати! — загарчав гном, потираючи скроні. — Вам що, тут базар чи ярмарок? Хитруни ви, а не гості…

— Та й ти сам поводився недобре, — парирувала Вероніка, схрестивши руки на грудях. — Ми лише захищались. Ми не бажаємо тобі зла. Нам просто потрібні відповіді. Навіщо ти хотів приспати нас? Ти хотів забрати Плід? Але навіщо?

Гном насупився.

— Це не твоя справа. Я не зобов’язаний звітувати комусь там, — буркнув він, спираючись на край столу.

— Ну, тоді ми ще трохи пограємось твоїми цяцьками, — з удаваною байдужістю сказала дівчинка й потягнулася до найближчого полірованого артефакту.

Слоні миттєво підхопив настрій і жваво покрокував до стелажа, обираючи собі «іграшку».

Вероніка не хотіла вдаватися до шантажу, але гном уперто відмовлявся від нормального діалогу. Вона сподівалася, що трохи тиску нарешті його розговорить.

— Стійте! Обережно! Досить! — заверещав гном, намагаючись підвестися. Але тіло його не слухалось — очевидно, дія снодійного ще не минула. З гуркотом він знову осів на стілець. — Гаразд, гаразд… Зізнаюся. Так, я хотів украсти Плід. Але то було спочатку. Поки не почув твоєї розповіді. Я… не хотів вам нашкодити.

— Але навіщо він тобі? — спокійніше запитала Вероніка.

Гном тяжко зітхнув.

— Я хотів обміняти його Тану. На манускрипти й стародавні креслення, які він зберігає. Там є давні карти, винаходи, формули. Вони могли б змінити мою справу. Я добуваю руду, каміння, створюю з них як прості вироби, так і магічні артефакти. Я не чарівник, розумієш? З юності в мене не було буйної уяви, як в інших. Я обрав шлях праці. Коваль і майстер. Але поклади виснажуються, рудники обвалюються, інструменти ламаються… Мені потрібні нові знання, нові технології.

Він замовк, опустивши очі.

— Я не думаю про долю фантазії. Цей світ мені дорогий, але я не живу мріями. Мені важливий результат. Камінь, метал, форма.

— Але якщо фантазія зникне, — гаряче сказала Вероніка, — зникне і сам світ. І твої камені, і твої рудники, і навіть ти. Адже все це — чиясь уява, втілена в реальність. Ти сам — частина фантазії, навіть якщо не хочеш цього визнавати.

Гном помовчав. У його погляді на мить промайнула туга.

— Він каже, що збудує новий світ. Без фантазій. Без болю. Де всі будуть рівні… — пробурмотів він із гіркотою. — І знаєш, у цьому щось є.

— Світ без фантазії? — перепитала Вероніка з недовірою. — Ти справді в це віриш? Світ, де всі рівні… бо ніхто не вміє мріяти? Де немає чудес, казок і навіть таких, як ти?

Гном стиснув губи, насупився і тяжко зітхнув.
— Я прожив у цьому світі довше, ніж ти можеш собі уявити. Бачив, як фантазія створювала героїв… і чудовиськ. Вона руйнувала міста, палила ліси. Через чиїсь божевільні мрії зникали інші істоти. А Тан обіцяв порядок. Суворий і надійний.

Слоні невдоволено фиркнув і гримнув хоботом об підлогу.

— Але ж ти сам куєш свої мрії! — не стрималась дівчинка. — Хіба ось це — не фантазія? — вона вказала на один із вишукано вигравійованих кинджалів з витими рунами на лезі. — Хто при здоровому глузді створював би такі речі, якби не мріяв?

Гном відвернувся, але не відповів.

— Ти боїшся, що якщо все залишиться, як є, то ти знову залишишся осторонь? Що ти — не чарівник, не великий воїн, не володар стихій, і в цьому світі не знайдеться місця для простого гнома з кайлом і молотом?