Розділ 25: Під землею

Вони пройшли крізь водоспад, за яким ховався вузький прохід. Довелося повзти навкарачки — мокре каміння холодно обпалювало долоні, а стіни тунелю були настільки тісні, що подекуди доводилося буквально протискатися боком. На щастя, їхній шлях освітлювали крихітні комахи з мерехтливими тілами — живі ліхтарики, що тихо дзижчали в темряві.

За деякий час тунель почав розширюватися, і невдовзі Вероніка змогла випрямитися у повний зріст.

На колінах залишились подряпини — темні смуги з пилком землі, але дівчинка лише всміхнулася.

— Нічого страшного, мій маленький друже, — мовила вона, помітивши стурбований погляд Слоні.

Тепер вони могли йти швидше. Поки тунель йшов прямо, труднощів не виникало. Але незабаром він почав розгалужуватися, мов коріння дерева. Попри вказівки доброго шовкопряда, вони не були до кінця впевнені, в який бік рухатися. І ось чергове роздоріжжя.

— Нам ліворуч, — упевнено сказала Вероніка.

Слоні ж, навпаки, хоботом показав праворуч і голосно фиркнув, виражаючи незгоду.

У цей момент просто перед ними з гулом пронеслася гігантська гусениця. Її перламутрове тіло сяяло всіма барвами веселки, а рух був дивовижно стрімким.

— Ого! Яка красива… і швидка! — захоплено прошепотіла Вероніка. — Вона часом не тікає від когось?..

Думати довго не довелося — з проходу, звідки вилізла гусениця, почувся шум. Він наростав, ніби сама земля гуділа. Слоні напружився, його вуха здригнулися.

— Схоже, ти знову мав рацію. Нам точно в інший бік… і негайно! — вигукнула Вероніка.

Слоні кивнув і одразу рвонув уперед.

Вони побігли слідом за гусеницею. Гул за спиною наростав. Коли вони озирнулися, то побачили найгірше: за ними мчала ціла орда павуків. Їх були сотні. Різноманітних. Одні — з довгими тонкими ногами, що неслися дуже швидко. Інші — товсті, з щупальцями та шипами. Деякі — мов краплі темряви, інші — ніби склеєні з безлічі очей і лап. Були й такі, що палали вогнем, а за деякими тягнувся крижаний слід.

— Здається, в нас знову проблеми… — прошепотіла Вероніка, побліднівши. — І тобі, Слоні, одному не впоратись…

Слоні, теж вражений, рвонув хвостом по стіні, намагаючись завалити прохід. Каміння обрушилося, перегородивши шлях великим істотам, але дрібні зі шипінням протискалися крізь щілини.

Вероніка різко витягла свій ватамет і стала перед Слоні.

— Скуштуйте моєї солодкої павутини, павучки!

З пристрою вирвався потік рожевої вати, що накрила прохід. Павуки заплутались, їхні лапки злиплися, а вата почала карамелізуватись від жару вогняних павуків, мов льодяник. Деяких це зупинило, але часу було обмаль.

— Це затримає їх… Біжимо!

Слоні миттєво подовжив ноги до максимально можливої довжини, яку дозволяли умови тунелю, підхопив дівчинку й посадив собі на спину. І вони помчали тунелем, петляючи й озираючись. Хвостом Слоні знову і знову намагався завалити проходи позаду.

Павуки не здавалися. Вони знайшли вхід. А це означає, що іншим створінням у цьому підземному світі тепер загрожує небезпека…

— Сподіваюся, вони не дістануться до водоспаду, — з тривогою подумала Вероніка, відстрілюючись ватаметом. Поворот, ще один… Вони вже й самі не розуміли, куди біжать. Головне — втекти від погоні.

Чергове роздоріжжя. Вони зупинилися, важко дихаючи. Прислухалися. Шум стих.

— Вийшло? — прошепотіла Вероніка.

Слоні кивнув.

— Це добре… Але зупинятись не можна. Тільки от… де ми? Ми зовсім збилися з дороги, — продовжила дівчинка, озираючись навколо.

Слонозавр знизав плечима.

— Будемо сподіватися, що сама доля веде нас, — зітхнула Вероніка.

Вони пішли далі темним тунелем, тепер вже без жодних орієнтирів. Всередині ставало все холодніше й темніше. Незабаром довелося йти майже навпомацки.

І тут, за черговим поворотом, у далині спалахнуло слабке світло — і відразу згасло. Вони обережно рушили туди. На перехресті тунелів Вероніка помітила на землі яскравий слід — тонку, переливчасту слиз.

— Це слід тієї самої гігантської гусені, — прошепотіла вона, присівши над ним. — Довіримось їй і цього разу. Нам — праворуч.

Слоні згодом кивнув. Цього разу вони були одностайні.

Вони ще довго йшли за слідом, поки стіни тунелю не почали поступово світлішати, а повітря — теплішати. Нарешті вони вийшли у простору залу, залиту м’яким світлом. Це була велика підземна кімната. На стінах горіли витончені ковані лампи зі складними візерунками. У кутку стояв стіл, завалений паперами й кресленнями. Посередині височіла масивна піч або камін, де яскраво палахкотіло полум’я. Поряд — ковадло, а довкола валялися всілякі інструменти. Зліва на стіні висіли дивні пристрої, а на полицях стояли незвичні металеві вироби.

— Це що, кузня? — здивовано запитала Вероніка.

Слоні з подивом кивнув. Але перш ніж вони встигли зробити крок уперед, із підлоги прямо біля входу вискочили півметрові шипи, ледь не пронизавши їх.

Слоні, завжди пильний, зреагував миттєво. Як справжній охоронець і цирковий акробат, він встав на самісінький кінчик свого хвоста, який акуратно вмістився між шипами, і, тримаючи дівчинку хоботом, відскочив назад у безпечне місце.

— Ти просто акробат, Слоні! — із захопленням сказала Вероніка, обійнявши друга.

— Схоже, нам тут не раді, — пробурмотіла вона.

— Я нікому не радий, — пролунало з глибини кімнати.

Палаючі лампи освітили постать, що виходила з тіні. Її гігантська тінь заповнила весь прохід і перекинулася на стелю. Вероніка й Слоні переглянулися, чекаючи побачити злобного велетня. Вони зайняли бойову — точніше, втекальну — позицію.

Але з тунелю вийшов… гном. Справжнісінький, як у казках: не вищий за півтора метри, в потертій касці зі світильником на лобі, з киркою в одній руці й суворим виразом обличчя.

— Хто ви такі й чого вам тут треба? — буркнув він непривітно.

— Я Вероніка, а це Слоні. Ми заблукали… Ми шукаємо…

— Неважливо, хто ви й чого хочете, — перебив її гном. — Просто йдіть звідси. Мені не потрібні зайві проблеми. Своїх клопотів вистачає.