Розділ 24: Шовкопряди

За деякий час вони дісталися місця, про яке говорив Грог. Це було місце, немов зі сну: серед високих дерев розкинулося кругле озеро з кришталево чистою водою. З протилежного боку в нього спадав водоспад — усього п’ять метрів, але його струмені грали на сонці, мов сріблясті стрічки. Усі дерева довкола були оплетені найтоншими, майже невагомими нитками, що мерехтіли, мов іній на світанку. Здавалося, саме повітря було наповнене ніжністю та чарівністю. Промені сонця заломлювалися в краплинах води й на шовкових павутинках, створюючи райдужні відблиски, що танцювали в повітрі.

Раптом з різних боків почали з’являтися сотні тонких, майже невидимих ниток, обплутуючи повітря густою павутиною.

— Ми прийшли з миром! — гучно промовив Грог, піднявши свої лапищі догори.

— Нам потрібна ваша допомога, — продовжив він, не втрачаючи жодної секунди. — Наша подруга поранена. Вона потрапила в пастку Тана, коли ми наважилися ступити на його землю. У нас немає нічого, що ми могли б запропонувати взамін, окрім нашої щирої вдячності.

Нитки раптово зникли так само стрімко, як і з’явилися. На одній із них плавно спустився один із шовкопрядів — граційний, із переливчастим тілом і очима, як у старого мудреця. Він був значно більший за інших особин.

— Часи нині темні, і на доброзичливців тут не сподіваються. Ми завжди насторожі. Але ми — кочівники. Наші брати розсіяні по всьому світу фантазії, і вісті доходять до нас швидше, ніж вітер. Ми знаємо про тебе, дівчинко зі слонозавром. І про тебе, Грогу, що зміг утекти з лабораторії Тана. Ми вам допоможемо. Ваша місія важлива — не лише для вас, а й для всіх нас. Ви можете на нас розраховувати. Тут ваша стрекоза буде в безпеці.

Вероніка відчула, як груди наповнює тепло вдячності. Монанаку залишили під опікою шовкопрядів, а самі вирушили до озера, щоб відпочити й зібратися з думками.

Вода була настільки прозора, що крізь неї можна було побачити дно, вкрите м’якими камінцями й водоростями. Глибина виявилася солідною — Слоні радо пірнув, і з води стирчав лише кінчик його хобота. Здавалося, цьому велетню тільки дай привід порозважатися.

Вероніка усміхнулася й вирішила, що їй теж не завадить трохи освіжитися. Так само подумав і Грог. Вода була прохолодною й дивовижно заспокійливою. Здавалося, вона змиває не лише пил дороги, а й тривоги з серця, забираючи з собою втому.

Шовкопряд підповз до берега й промовив:

— Це ще не всі особливості цього озера.

Щойно він це сказав, як вода раптово почала нагріватися. Спочатку вона стала приємно теплою, потім — гарячою, як у лазні. Друзі з подивом зашаруділи, збираючись вибиратися, але шовкопряд продовжив:

— Це озеро змінює температуру й може з прохолодного перетворитися на гаряче джерело. Не бійтеся. Воно відчуває ваші наміри. Чисті серця воно ніжить, а нечистих — обпалює. Твари Тана тут довго не затримуються — занадто гаряче для їхніх чорних думок.

Він усміхнувся, і хоча від тієї усмішки стало трохи моторошно, озеро знову набуло м’якого, майже материнського тепла. У легкому тумані пари троє друзів розслаблялися, з чистими тілами й умиротвореними серцями, обмірковуючи наступний крок на шляху до свободи світу Фантазії.

У веселій, майже родинній атмосфері біля озера друзі невимушено обговорювали варіанти — як же дістатися до замку Тана, не потрапивши в чергову пастку. Вероніка сіла на м’який мох біля самого краю води, насолоджуючись теплом, паром і відчуттям безпеки, що панувало тут.

Монанака вже прийшла до тями. Її пошкоджені крила були дбайливо зафіксовані найтоншими нитками шовкопрядів — ті, немов найкращі цілителі й ткачі, знали свою справу. Вероніка помітила, як стрекоза нарешті спробувала посміхнутися — своєю власною, стрекозиною посмішкою. Це зворушило її до глибини душі. Вона встала, струсила з сукні краплі води й підійшла до подруги.

— Пробач нас, Монанака, — тихо сказала дівчинка й обійняла велетенську стрекозу, притулившись до її шорсткого, але теплого крила. — Ти постраждала через нас. Ми безмежно тобі вдячні. Але далі шлях буде занадто небезпечним. Коли одужаєш — повертайся до Хмарного замку. Ти зробила все, що могла.

Монанака розуміла. Мовчки, але впевнено вона почала кігтиками креслити карту просто на м’якій землі. Вигнуті лінії, позначки, символи — орієнтири, які допоможуть у дорозі. Вероніка всміхнулася:

— Чудова ідея!

До карти підійшли Слоні та Грог, і незабаром усі троє уважно вивчали імпровізовану схему.

— Тут… надто небезпечно, — насупилася Вероніка, вказуючи на перевал. — Тільки скелі й урвища. Його майже неможливо пройти.

— Так, — підтвердив Грог, опустивши погляд. — Тан усе прорахував. Там неможливо пройти пішки. Тільки перелетіти. Ось чому Тан так охороняє цей повітряний простір. Тут тепер хіба що на танку можна пролетіти.

— Була б тут фантазія, — зітхнула Вероніка, — ми б так і зробили…

У цей момент до них неспішно підповз старий шовкопряд із сріблястими вусами, що м’яко мерехтіли в сонячному світлі.

— Цікава у вас карта, — промовив він. — Це місце й справді непросто знайти. Але… є один шлях. Я бував там, — він ткнув кігтиком трохи правіше, — і знаю, як безпечно оминути небезпечну ділянку. За тим водоспадом ховається таємний прохід. Його викопали для нас шестилапі кроти. Під горами тягнеться мережа стародавніх тунелів, що з’єднують безпечні місця Фантазійного світу. Ми, кочівний народ, часто ними користуємось.

— І Тан не знає про них? — здивувалась дівчинка.

— Знає. Він знищує входи, якщо знаходить, але кроти риють нові. От тільки кротів майже не залишилося. На них теж ведеться полювання. Тому ми не розповідаємо про тунелі… — шовкопряд замовк. — Я довіряю вам. І думаю, це ваш єдиний шанс.

Вероніка відчула, як її серце наповнилося вдячністю. Здавалося, сама доля знову подає знак. Але Грог насупився. Він підійшов до Слоні й поклав руку йому на шию:

— Ми з тобою, мій велетенський друже… не проліземо в нору. Схоже, наша подорож тут закінчується.