Розділ 23: Ґрог

Раптом за кущами пролунав дивний звук. Герої насторожилися, завмерли, дослухаючись. Це було схоже на тихий, протяжний скавучний стогін, ніби хтось страждав… А потім долинув слабкий голос:
— Допоможіть…

— Це знову пастка… — насторожено прошепотіла Вероніка. — Я більше не поведусь.
Але… а раптом там і справді хтось потребує допомоги?

Доброта взяла гору.

Вона обережно підійшла ближче, майже навшпиньки. Кожен крок давався з напруженням — вона була готова в будь-яку мить відскочити. Обережно відсунула гілки кущів… і завмерла.

За кілька метрів від неї сиділа величезна кошлата істота. Вона була майже триметровою, вкрита густим хутром. Коли істота повернула до неї голову, дівчинка скрикнула і відступила назад, притискаючи руку до грудей. Це жахливе обличчя вона не забуде ніколи: маленькі чорні очі, два роги на лобі та величезні ікла, що стирчали з рота.

Вона вже хотіла тікати, але знову пролунав голос — цього разу трохи голосніше:
— Не бійся… Я не злий. Просто так виглядаю. Не йди. Будь ласка… Мені потрібна допомога, інакше я загину.

Вероніка завмерла. У голосі звучала справжня щирість і розпач. Страх поступово відступав. Вона озирнулася.

Істота сиділа нерухомо й благально дивилась на неї.
Розумна, мовна потвора — саме по собі це вже було несподіванкою. Але де гарантія, що Тан не створює таких істот спеціально — з розумом, з мовленням, із хитрощами?

Та істота продовжувала говорити. Її голос був сповнений болю:
— Я потрапив у пастку… Думав, що залишуся тут назавжди. А потім… наче самі небеса послали тебе.

Небеса? — з усмішкою подумала Вероніка. — Мабуть, він бачив, як ми падали, і сприйняв це як знак долі з небес.

Вона перелізла через кущі. Слоні й далі був насторожений, не зводячи з незнайомця погляду, але не втручався.

Тепер вона могла роздивитися істоту краще.

На її шиї висів великий нашийник з гострими шипами. Від нього тягнувся важкий іржавий ланцюг, що зникав десь у землі. Увесь ланцюг був покритий глибокими подряпинами. Вероніка поглянула на лапи істоти — довгі, серпоподібні кігті. Все стало ясно: він відчайдушно намагався вирватися.

— Я виглядаю як чудовисько, але я не монстр, — сказав він із болем. — Це все… експерименти Тана. Він разом із головним бібліотекарем, використовуючи древні знання, намагався створити нових істот — сильних, страшних, розумних… слухняних. Бібліотекар не хотів брати участь, але Тан шантажував його, змусив…

Та незважаючи на це, бібліотекар виявився добрим. Він… він врятував мене. Він вдихнув у мене трохи своєї доброї фантазії. Стільки, скільки міг накопичити… і допоміг втекти. Він дав мені ім’я — Ґрог.
Голос істоти затремтів.
— Але Тан усе дізнався. За мною почалася гонитва… А бібліотекаря схопили. Його кинули в найтемніше підземелля замку… позбавили книг, позбавили світла. Там, унизу, його стерегуть найжорстокіші створіння. Він один… у темряві. Не знаю, скільки він протримається, перш ніж… зникне. Зникне як особистість. Я б сам пішов на допомогу… але навіть себе врятувати не можу.
Він нахилився ближче.
— Але перед тим, як розлучитися, він сказав мені, що в цьому світі з’явилася істота, здатна змінити все. Врятувати всіх. Він просив знайти її… і передати послання. Ви — моя остання надія. Якщо я не передам його слова… можливо, цей світ приречений.

Вероніка слухала, затамувавши подих. У його голосі не було фальші, ні краплі. Лише правда, біль і надія. Вона відчула, як у ній спалахнула рішучість — гаряча, чиста, мов полум’я.

— Звичайно, ми тобі допоможемо, — сказала вона. — Ми теж хочемо врятувати цей світ… і ми разом знайдемо істоту, що може це зробити!

Слоні схвально кивнув, підходячи ближче.

— Скажи… хто ця істота? — нетерпляче спитала Вероніка, в серці якої вже горіла надія. Можливо, є той, хто здатен врятувати цей світ, і вона мусить допомогти його знайти. Вона очікувала почути що завгодно, окрім…

— Це людина. Її звуть… Вероніка.

Дівчинка застигла, приголомшена почутим. Світ на мить ніби перестав обертатися.

— Я?.. Чому?.. Як?.. — думала вона, розгублено дивлячись у порожнечу.

Думки, наче вирій, закрутилися в її голові, зіткнулися, плуталися, втрачали форму. Вона не відчувала себе героєм, не була обраною. Чи може вона бути гідною супротивницею для Тана?..

Та реальність не питала її згоди. Вона була героєм. Тою, на яку сподівався цей змучений світ.

Невидимий тягар ліг на плечі, придавивши важкістю відповідальності. На мить їй здалося, що вона не зможе піднятися під його вагою. Але раптом всередині — немов спалах — з’явилася тепла іскра: спогад. Як все починалося… Немов сам Всесвіт із самого початку вів її — м’яко, терпляче, крок за кроком.

Ніби всі її зустрічі не були випадковими. Можливо, і тепер це падіння сталося не просто так, і вона опинилася у потрібному місці.

Вона вперше за весь час поставила собі питання: хто вона? Чия фантазія її породила? Можливо, вона не просто чергова фантазія в цьому світі, а була послана сюди з метою його врятувати? Можливо, бібліотекар справді розшифрував манускрипт про Плід Бажання? Можливо, він знає відповіді? І знає, хто вона насправді?

З цією думкою в ній спалахнула впевненість. Іскорка, що почала рости, перетворюючись на полум’я.

По суті, нічого не змінилося.
Вона досі мусить врятувати цей світ. Лише тепер у неї з’явилася нова мета — дізнатися правду про себе. Новина, яка здавалася такою, що вибила її з колії, тепер дала їй нові цілі та впевненість у своєму шляху і силах.

Поки вона була занурена у свої думки, Слоні з видом, ніби це для нього не новина і він завжди це знав, разом із Ґрогом намагалися розірвати ланцюг. Величезні лапи та могутній хобот із зусиллям тягнули ланцюг, намагаючись вирвати його з землі. Навіть удвох вони не могли впоратися.

— Тан усе передбачив… — важко зітхнув Ґрог. — Його розум — як лабіринт. Хитрий, геніальний, безжальний.