Розділ 22: Подорож до гір

Наступного ранку, відпочила й сповнена сил, Вероніка разом зі своїм вірним, схожим на слона другом готувалася до нового етапу шляху. Перед замком їх вже чекали: майже невидима Монанака, що мерехтіла в сонячному світлі, наче міраж, і добра Астрі.

Друзі з вдячністю обійняли Астрі за всю її турботу й тепло. Не бажаючи довгих прощань, Вероніка лише коротко сказала:
— Ми обов’язково побачимось знову.

У відповідь вона почула теплі слова підтримки й підбадьорливу усмішку.

Коли вони видерлися на спину літаючого гіганта й злетіли в небо, Вероніка все ще озиралася, махаючи жителям чарівного місця. Вона намагалася запам’ятати кожен куточок, кожен колір, кожну деталь — ніби прощалася назавжди, хоча серцем знала — вона ще повернеться.

На самому кордоні долини їх чекала остання перешкода — крихітні дверцята. Підлетівши до них, Вероніка з подивом виявила, що й двері можуть змінювати розмір, — і за мить вони стали такими великими, що навіть гігантська бабка змогла пролетіти крізь них.

Вероніка й Слоні здивовано перезирнулися.
— Напевно, минулого разу двері просто гралися з нами! — тільки й змогла прошепотіти дівчинка.

Двері розчинилися, хлинуло сліпуче світло, і вже за мить вони летіли високо над хмарами. Світ унизу розкинувся, мов казкова мапа. Все було до болю красивим, до щемкої мрійливості. Хотілося зупинити мить і залишитися в цьому польоті назавжди.

Аж раптом удалині з’явилися чорні силуети. Серце дівчинки завмерло.
Слоні напружився, готовий будь-якої миті подовжити свій могутній хвіст і відбити атаку. До речі, він і таке вмів — Вероніка бачила це, коли він грався на лузі з птахами.

Вероніка, не знаючи, як має виглядати справжня «бойова стійка», все ж стала в неї. Це було неважливо — головне, бути готовою. Із бездонної сумки миттєво вискочив ватамет.

Так, у повній бойовій готовності, вони промчали повз… мирно летючих, нічого не підозрюючих чудовиськ Тана. Ті навіть не помітили їх. Монанака справді була невидимою.

Вероніка й Слоні ледве стримували радісні вигуки.
— Ех, от би одразу в замок Тана увірватися на цій бабці! — мрійливо зітхнула дівчинка.

Та попереду почали виростати гори. Гострі вершини, сховані в легкій імлі, виглядали велично й загадково.
— Можливо, замок десь там… Треба бути насторожі, — подумала вона.

Слоні відчув її тривогу, глянув на неї й тихо кивнув.

Вони пролітали над скелями, зачаровані величчю та красою гірського світу. Нижче, поміж лісами й ущелинами, ховалися таємниці, давні загадки, які Вероніка мріяла б розгадати. Озера сяяли, наче дзеркала, водоспади спадали з висоти, а ріки звивались, знову й знову перетинаючи гірський ландшафт.

І раптом… в повітрі пробігла ледь помітна рябь. Наче хвиля по гладкій воді.
— Бар’єр… — прошепотіла Вероніка.

Вони щойно перетнули невидиму межу. І обидва це відчули — щось було недобре. Дуже недобре.

Схоже, все виявилося не таким простим, як вони сподівались.
Тан виявився значно передбачливішим — його замок охоронявся не лише з землі, а й з повітря. Перетнутий бар’єр активував давні захисні механізми. Удалині, вздовж периметра гір, вершини почали наливатися зловісним червоним світлом. Вони поступово розжарювались, перетворюючись на вогнедишні вулкани.

Із їхніх жерл із гулом виривалися потоки розпечених каменів — великих і малих. Вони зривалися в небо у хаотичному, несамовитому танці, лютуючи й шукаючи ціль. Але цілі не було видно.

Монанака граційно ухилялася від смертельних снарядів, немов танцювала між краплями лавового дощу. Здавалося, що й це випробування вони подолають легко. Але повітря навколо ставало дедалі гарячішим. Від пролітаючих каменів небо спалахувало, і з кожною миттю дихати ставало важче. Обличчя Вероніки вкрили краплі поту.

Каміння ставало все більше. Спека посилювалася. Кожен пролітаючий булдир залишав по собі пекельний шлейф, що спалював усе довкола. Атмосфера накалялася в усіх сенсах.

І раптом — біда.

Тонкі, майже прозорі крила шестикрилої бабки почали плавитися. Ледве помітно спочатку… а потім усе швидше й інтенсивніше. Монанака втрачала висоту. Спершу повільно, а потім все стрімкіше вона почала падати.

— Слоні! — закричала Вероніка, глянувши на свого супутника.

Той уже все зрозумів. Наче прочитав її думки. Його тіло збільшилось, вуха розправилися, наче паруси, а хобот витягнувся й став чіпким. Він миттєво обвив ним Монанаку й розкрив вуха, перетворюючи їх на гігантський парашут.

Вероніка заплющила очі — і раптом над нею теж з’явився парашут. М’який, казковий, витканий з її фантазії. Вони почали сповільнювати падіння, плавно ковзаючи донизу.

Здавалося, все скінчилося благополучно… Але раптом — пух!

Парашут зник. Дівчинка, не встигнувши зреагувати, гепнулась у густі кущі. На щастя, вони виявилися м’якими, і падіння було зовсім не страшним. Вона піднялася, обтрусилася й розгублено прошепотіла:
— Що сталося? Чому фантазія зникла?.. Це знову витівки Тана?

Питання зависло в повітрі. Слоні й Монанака були поруч — живі, неушкоджені. Але було очевидно: Слоні тримався не завдяки фантазії — його сила була в ньому самому, в його природі. Це були справжні, вроджені здібності.

А от фантазія Вероніки тут, схоже, більше не діяла.

Їхнє падіння точно не залишилося непоміченим. І тепер вони були видимі. Видимі для всіх — і для ворогів, і, можливо, для інших істот… якщо такі ще лишилися в цих місцях.

Скоро тут з’являться чудовиська. Це було очевидно.

Треба було негайно зникати. Але Монанака постраждала. Вона тяжко дихала й лежала, розпростерши крила. Сховати таку махіну? Майже неможливо. А залишити її — не дозволяли ані совість, ані серце.

Ситуація ставала по-справжньому небезпечною.