Розділ 20: Смачні хмари

Вона вибігла на галявину неймовірної краси — наче потрапила в живу листівку зі снів. Навколо росли гортензії всіх можливих відтінків: лазурні, ніжно-рожеві, лавандові, сонячно-жовті. Але найбільше вражав їхній розмір — деякі квіти сягали висоти двоповерхового будинку! Їхні пелюстки мерехтіли, ніби були виткані з найтоншого шовку й усипані краплинами вранішньої роси, навіть попри те, що був день.

— Це ж... справжня казка, — прошепотіла Вероніка, завмираючи на мить.

Це місце виглядало зовсім нереальним. Але часу на захоплення не було. Вона зробила один стрибок, другий, третій… і вже сиділа на верхівці найвищої гортензії, серед шелестливих пелюсток. Тут було тихо, лише вітер злегка погойдував велетенську квітку.

— Тут вони мене не знайдуть, — з надією подумала вона, важко дихаючи після довгого бігу.

Вона згорнулася клубочком, як маленьке звірятко, й спробувала віддихатися. Серце стукало так, ніби вона й не зупинялась. Усе тіло тремтіло — від утоми, страху й... самотності. І раптом по щоках, які ще не встигли висохнути від попередніх сліз, знову покотилися нові. Теплі й беззвучні.

Усе, що сталося за останню годину, раптом навалилося на неї з нестерпною вагою. Жах, втеча, втрата друзів, Ілліана і Слонозавр залишились боротися, а вона знову одна.

— Я не воїн... і не герой, — прошепотіла вона знов. — Я просто дівчинка. Звичайна маленька дівчинка…

І це «маленька дівчинка» дзвоном озвалося в глибині її думок, наче хтось гучно повторив це за нею — глузливо, з викликом. І в цій тиші, серед м’яких пелюсток, усередині неї раптом щось зрушилось.

— …тоді я перестану нею бути, — раптом твердо прошепотіла вона, стискаючи кулачки.

Маленька дівчинка… — це слово вже не лякало, а дратувало. Вона втомилася бути тією, кого рятують, кого залишають позаду задля її ж безпеки. Втомилася боятись. Усе всередині неї кипіло від суміші образи, болю й... несподіваної сили.

— Час подорослішати. Час подивитися страху в очі, — сказала вона вже голосніше. Її голос тремтів, але не від страху — від рішучості.

Вона витерла сльози, ніби поставила жирну крапку в довгому розділі своєї слабкості.

— Більше жодних сліз… хіба що від щастя. У колі друзів.

Вероніка мала рідкісну здатність: їй вдавалося знову знаходити внутрішню силу навіть там, де здавалося — все вже втрачено. Вона не знала, що буде далі, але знала головне — вона не здасться.

— Йти далі. Це і є мій шлях.

Світ ніби почув її. Легкий вітерець погладив її по щоці, як добрий друг, пелюстки гортензії трохи тремтіли, наче підбадьорювали. Здавалося, що сама природа погодилась із нею.

«Хто шукає — тому відкриється істина. Хто вірить — той знайде шлях», — раптом згадала вона. Ці слова вона побіжно прочитала в одній із книг на столі міністра магії. Тоді вони здалися їй красивими, але вона не придала їм значення. А тепер — немов підказка самої долі.

Внизу зашаруділо листя. Вероніка завмерла. Хтось пробирався крізь траву — швидкі, легкі кроки. Напевно, шукачі Тана. Вона завмерла, майже не дихаючи.

— Трохи перепочину, — прошепотіла вона. — І знову в дорогу. Залишилось тільки вигадати — як і куди, — міркувала Вероніка.

— Цікаво, чи все гаразд у Слонозавра?.. — Вона дістала свисток і знову скористалася ним. — З ним було б швидше й веселіше, — прошепотіла вона.

Вона лягла на широкий пелюсток гортензії й задивилася в небо.

У небі, як і раніше, повільно пропливали хмари, схожі на пончики. Вони були чарівні — з шоколадною глазур’ю, цукровою пудрою, кольоровою посипкою, з начинками й без. Іноді серед них пролітали хмари у формі круасанів, рум’яних багетів, м’яких булочок і навіть крихітних еклерів.

— Які ж вони чудові, м’які й смачні... — прошепотіла, облизуючись, Вероніка. — І так високо летять... Там би мене точно не дістали ці настирливі монстри. Я б змогла полетіти далеко-далеко… туди, куди сама захочу…

Вона завмерла.

— А чому б і ні? — раптово підскочила вона, ніби сама думка штовхнула її вперед.

Але тут же в голові промайнуло:

«А фантазії... хіба її вистачить?..»

«Та спробувати ж можна!» — рішуче перебила вона себе.

Вона міцно заплющила очі й зосередилася, всією душею поринувши в бажання так, як могла тільки вона.

Гортензія, на якій вона сиділа, затремтіла… і почала повільно рости. Спочатку — зовсім трішки. Потім — відчутно. Квітка витягувалась угору, немов сама прагнула торкнутися неба. Вона тягнулася, похитуючись на тонкому, але напрочуд міцному стеблі, і невдовзі вже нагадувала вежу — високу, живу, квітучу.

Вероніка розплющила очі.

— Ого… — видихнула вона, міцно вчепившись у пелюстки. Висота паморочила голову, серце скажено калатало. На мить вона злякалася й щільніше притиснулася до квітки, але швидко взяла себе в руки й поглянула вгору.

Хмари-пончики пропливали зовсім поруч. Зовсім. Але ще не настільки, щоб дотягнутися.

— Ще трішечки… — прошепотіла вона, простягаючи руку.

Вона не збиралася здаватися. Втомлене тіло не дозволяло довго зберігати концентрацію. Ще трохи напруживши думки — і…

І тоді, наче у відповідь на поклик серця, з однієї з хмар спустилася тоненька мотузка. Вона звисала просто перед нею — срібляста, легка, ніби виткана зі світла.

Вероніка піднялася навшпиньки, дотягнулася — і за мить вже занурювалася в пухнасту, прохолодну й солодку хмаринку. Хмаринка прийняла її м’яко, як подушка зі збитих вершків. Пахло ваніллю та полуницею.

Вероніка глибоко вдихнула, відчуваючи, як усередині неї поступово повертається спокій. Але вона не встигла як слід насолодитися цією висотою, як помітила тривожний рух унизу. По стеблу гігантської гортензії повільно й вперто повзли монстри.

— Звісно, не могло це пройти непоміченим, — зітхнула дівчинка вже не зі страхом, а з легкою сумом.

Вони були вже високо. Але вона — ще вище. І чекати їх вона не збиралася.

Стиснувши кулачки, Вероніка тихо прошепотіла: