Розділ 19: Знову сама

Темрява огорнула Вероніку з усіх боків. Кам’яні стіни, здавалося, дихали в унісон з її пришвидшеним серцем. Кожен крок гучно віддавався у вухах. Вона бігла, міцно притискаючи до себе сумку — ніби тримала в руках не просто скриньку, а долю цілого світу.

«Чому саме я?.. Я ж просто звичайна дівчинка… Я не героїня. Не чарівниця. Мені страшно…» — думки пульсували в її голові.

Їй хотілося зупинитися, розвернутися, кинутися назад — до Ілліани, до Жирара… Але перед очима знову й знову поставали їхні прощальні погляди — сповнені віри й надії.

«Вони залишилися там заради мене. Заради цього плоду. Я не можу… не маю права їх підвести. Якщо я здамся — їхня жертва буде марною.»

Вона змахнула сльозу, що скотилася по щоці, й побігла далі — крізь морок, у невідомість.

Нарешті попереду заблимало світло. Вероніка, продираючись крізь колючі кущі, вибралася назовні — неподалік від замку. Не зупиняючись ні на мить, вона кинулася далі. Її думки також не спинялися, літали в голові, немов скажені бджоли.

— Знову сама… Без друзів, без підтримки Ілліани… Без Слонозавра… Чим сильніше я прагну знайти друзів — тим швидше їх втрачаю… І знову сама…

Вона згадала про свисток і, не вагаючись, піднесла його до губ. Пролунав ледь вловимий звук. Але цього було достатньо. Адже справа зовсім не в гучності.

— Слонозавр… Можливо, він досі тримає оборону... А може вже… — Та вона тут же відкинула ці думки, наче струснула з плечей невидиму тінь.

Вона бігла, не озираючись, ніби боялася побачити позаду погоню. Але куди бігла? Вона не знала. Ні плану, ні дороги. Тільки серце, повне тривоги. Що робити далі? Де шукати відповідь?

Попереду темнів ліс.

— Там буде легше сховатися… — майнуло в голові.

Відчай охоплював її. Сльози текли рікою. Їй була потрібна передишка, щоб знову зібрати думки і придумати, що робити далі.

Але ліс не приносив полегшення. Здавалося, він жив власним життям, стежачи за кожним її кроком. Кожен шурхіт, кожен хрускіт гілки віддавався у серці уколом страху.

— Куди поділася моя сміливість? Моя впевненість?.. — подумала вона, відчуваючи, як тремтять ноги.

Занадто багато обрушилось на її тендітні плечі. У відчаї вона забралася під велетенське дерево й притулилася до його коріння, ніби шукаючи в нього захисту.

Але зупинка виявилася помилкою.

З кущів повільно з’явилася голова напіввовка. Його очі палали червоним, а з пащі стирчали довгі ікла. Він знав, що вона тут. Його кроки були повільними, впевненими — як у мисливця, що загнав здобич у кут.

— Тільки не знову… — промайнуло у неї в голові.

Вона ще сильніше притулилася до коріння дерева. Один на один… у неї немає жодного шансу.

— Якби Ілліана була поруч… — з гіркотою подумала вона.

Вона згадала про пілюлю фантазії. Не хотілося витрачати її ось так, одразу… Але що лишалося? Повільно, неохоче, вона потягнулася за нею…

Та в ту мить із кущів виглянув хобот. Міцний, гнучкий, він обвив напіввовка й сильно стиснув — настільки стрімко, що той розсипався на мерехтливі частинки фантазії, не встигнувши навіть завити.

— Слонозавр! — з радісним криком схопилася Вероніка й побігла йому назустріч.

Але радість тривала лише мить.

Із-за дерев, як тіні, виповзли п’ятеро нових чудовиськ. Двоє за один стрибок опинилися на спині Слонозавра, інші перегородили шлях до відступу. Навіть з її могутнім другом шансів майже не лишилося.

Не втрачаючи жодної секунди, Слонозавр схопив дівчинку хоботом, закрутив і з силою перекинув через голови ворогів — за колючі кущі. Вона впала в м’яке, різнобарвне ложе з гігантських грибів-фруктів. Здавалося, він усе розрахував наперед — щоб урятувати її.

Він не сказав жодного слова. Але його погляд був зрозумілий:

"Біжи. Я їх затримаю".

І вона побігла.

Знову тікає. Знову одна. Але тепер вона вже не ставила запитань. Не дозволяла собі ні страху, ні жалю. Ті, хто залишився позаду, билися заради неї. Заради того, щоб у неї був шанс.

— Я не маю права зупинятися… — прошепотіла вона крізь сльози й стиснуті зуби.

І побігла. Крізь ліс. Крізь біль. Крізь самотність.

Здавалося, порятунку немає. Нікуди бігти. Але вона все одно не зупинялася.