Розділ 18: Давній манускрипт

За хвилину Жирар повернувся, супроводжуваний невисокою, майже карликовою істотою з незвичною зовнішністю. Вона була на зріст як Вероніка, мала приплюснутий ніс, два короткі ріжки, що стирчали з чола, і довгі вуха з пухнастими китицями на кінцях. У її руках тремтіли списані аркуші — пошарпані, а в деяких місцях пом'яті.
— Це Джом, наш архівар і дослідник давніх письмен, — представив його міністр. — Я згадав, що він якось показував мені записи з подібними символами. Можливо, він зможе пролити світло на походження написів на скрині.

— Вітаю вас, — чемно вклонився Джом, спритно влаштовуючись біля столу. — Нещодавно ми виявили стародавні сувої, написані майже тими самими знаками. Мене призначили відповідальним за їх розшифрування. Я звернувся по допомогу до центральної бібліотеки… і на мій великий подив, на заклик відповів сам Головний Бібліотекар Уль.

Він зробив паузу й провів пальцями по краю одного з аркушів, ніби пригадуючи щось важливе.

— Згодом я зрозумів, чому саме він відгукнувся. Ці символи були пов’язані зі стародавньою легендою… легендою про Плід Бажання.

Вероніка затамувала подих. Ілліана та магістр перезирнулися.

— Ми працювали з ним три дні без відпочинку, майже без сну. Давня мова була складною, але ми вже почали знаходити повторювані фрази, і все йшло до того, щоб незабаром прочитати основну частину тексту… Та тут сталося непередбачене.

— Коли з повітря почала зникати фантазія… — похмуро додав Жирар.

— Саме так, — кивнув Джом. — Тієї ночі нас терміново викликали до Міністерства. Я був змушений залишити всю роботу бібліотекарю. Я сподівався, що він продовжить, але незабаром після того прийшла біда. Бібліотеку було зруйновано, важливі книги й манускрипти викрадено та переправлено до замку Тана… А Уля — схопили.

Він на мить замовк, стискаючи кулаки.

— Я вірю, що він встиг завершити переклад. А можливо — й дізнатися щось більше. Цілком можливо, що сам Тан вже знає про цю скриню і про її вміст.

Він обережно розклав списані аркуші перед собою на столі.

— Але я розповім вам усе, що сам встиг з’ясувати…

І він почав свою розповідь.

— Історія оповідає про істоту, що мала лише одне-єдине заповітне бажання. Свою мрію. Вона так яскраво палала в її серці, що всі думки крутилися лише навколо неї. Вона жила заради неї, вірила, що одного дня вона здійсниться. І от, коли здавалося, що все вже готове, і мрія ось-ось здійсниться… вона не змогла її втілити. Чому — не знаю. Щось змінилося.

Це була мрія, повністю готова до втілення. Вона стала сяючим колом, наповненим фантазією, й була схожа на світлий фрукт. Саме тому люди назвали її Плодом — Плодом Бажання. Не маючи змоги здійснитись у реальному світі, вона була запечатана і схована глибоко в світі фантазій.

Той, хто поглине його, отримає шанс здійснити своє найзаповітніше бажання. Але це, як ви знаєте, лише частина легенди, — закінчив Джом з тихим зітханням. — Це все, що мені вдалося розшифрувати.

Вероніка мовчала, дивлячись у стіл, ніби крізь нього. Усередині неї щось ворухнулося — щемке відчуття, схоже на сум, на страх… і на провину.

— Якщо це чиясь мрія… — повільно, майже пошепки промовила вона, — якщо ми її використаємо, то хіба ця істота зможе здійснити її, коли згадає? — у голосі звучала туга.

Ця мрія належить той істоті, що її породила та сформувала, щоб одного дня, коли вона потребуватиме, втілитись для неї. А якщо вони — чужі — використають цю мрію, хіба не залишать вони по собі порожнечу у чиїйсь душі? Вероніка стисла пальці, ніби хотіла втримати цю думку, не дати їй щезнути. Її серце розривалося. Обирати між чужою надією та порятунком усього світу — це був не вибір, а покарання.

— Можливо… — відгукнувся Жирар, вдивляючись у далечінь. — Але якщо ми її не використаємо, може зникнути не лише його мрія, а й увесь наш світ. Уся фантазія. Усі мрії.

— А що, як… — замислився Джом, — ця істота передбачила катастрофу? А її мрія й була тим самим порятунком? Може, вона запечатала її не зі страху, а з надії…

— Шкода, що я не встиг перекласти решту, — додав він, стискаючи кулаки. — Я відчуваю, там було щось важливе. Щось, чого ми не зрозуміли.

— Ми так і не наблизилися до розгадки скрині й символів, — зітхнула Ілліана. — Усе це ніби обривається на найцікавішому місці.

— Пробачте… — опустивши очі, прошепотів Джом. — Я був марним.

— Та що ти! — вигукнула Вероніка й узяла його за руку. — Ти нам дуже допоміг. Хоч трохи, але ми тепер знаємо більше. Ми ближче до відповіді, ніж були раніше. Можливо, нам варто вирушити до руїн бібліотеки? А раптом там залишилися якісь сліди?

— А цього я вам не раджу, — різко відповів архівар. — У пошуках відповідей багато хто йде до тих руїн, тому там цілодобово бродять монстри Тана. Я сам намагався шукати там істину… Але там залишилися лише обвуглені стіни й попіл, що розноситься вітром. Я ледь урятувався. Тан не залишає по собі нічого. Він розумний. І безжальний.

— Але тоді… що нам робити? Де шукати відповіді? — розгублено спитала Вероніка.

Однак відповіді вона вже не почула.

Пролунав гуркіт. У залі піднявся галас, спалахнула паніка. Ззовні долинали крики. По всьому містечку почався хаос.

Здивовані герої вибігли надвір — і завмерли.

Їхні найгірші побоювання справдилися.

Натовп чудовиськ увірвався в залу, немов лавина нічних жахіть. Дикобразолюди з голками, як списи, напіввовки з палаючими очима, напівящери з хвостами, здатними збити з ніг цілу шафу — і безліч інших потвор, кожна страшніша за іншу. Їхні потворні, усміхнені морди випромінювали зловтіху. З громовим ревом вони трощили все на своєму шляху, хапали людей, перекидали столи й змітали стіни, мов паперові.

Паніка охопила приміщення. Хтось виносив на руках дітей, хтось кидався в сутичку з тим, що траплялося під руку — вила, каміння, сокири, меблі… Одна, чималих розмірів, жінка, не вагаючись ні на мить, озброїлася двома сковорідками й з бойовим криком кинулася в бій.