Розділ 17: Міністерство магії

Вони увійшли всередину. Перед ними простяглася печера — величезна, майже безкрая, з високою склепінчастою стелею, з якої звисали гігантські алмазні сталагміти. Вони мерехтіли мільйонами світлових іскор, заливаючи все навколо м’яким, розсіяним сяйвом.

Приміщення було просторе, його кінець губився в далекому серпанку. Уздовж кам’янистих виступів стояли намети — деякі старі й зношені, деякі нові, але всі — прості. Біля деяких горіли вогнища, над якими варилася їжа. Серед каміння проросли плодові дерева — крихітне диво, створене залишками фантазії, яка ще витала в цьому місці. У повітрі відчувались тиша й втома. Тут жили ті, хто не здався, але вже не міг по-справжньому мріяти.

Було видно: фантазії, що залишилася у мешканців, ледве вистачало на створення простих речей. Ні палаців, ні чарівних споруд — лише намети й крихкі дерева.

Але варто було Ілліані з’явитися — все змінилося.

Наче за командою, весь табір ожив. З різних куточків почали лунати радісні вигуки, й до них почали стікатися люди, напівлюди та інші розумні створіння.

— Принцеса повернулася! — лунало луною під склепіннями печери.

Вероніка завмерла, спостерігаючи за всім, що відбувалося. Вона бачила, як натовп зустрічав Ілліану не просто як лідерку, а як ту, на кого ще можна покласти надію. Їхні обличчя світилися щирою радістю, і це видовище зворушило дівчинку до глибини душі.
«Ось вона — справжній герой… Справжній лідер», — майнула думка в голові.
На її фоні вона, Вероніка, здавалася собі маленькою й слабкою. Ця думка, мов заноза, застрягла в розумі. Лабіринт усе ж лишив по собі слід сумнівів.
Але вона швидко зібралася.
— Не можна сумніватися. Я маю йти далі… Я повинна виконати свою місію, — твердо повторювала вона подумки.

Тим часом навколо них вже зібрався щільний натовп, і на Ілліану посипався град запитань — щирих, уривчастих, сповнених надії. Та намагалася слухати, але не встигала відповісти жодному.
— Стоп, стоп, стоп! — нарешті голосно сказала вона, піднявши руки з широкою усмішкою. — Я також дуже рада вас бачити. І обов’язково поговорю з кожним — трохи згодом. Зараз у нас важлива справа. Це моя подруга Вероніка. Ми тут з місією, і мені потрібно зустрітися з міністром магії. А вже потім — я вся ваша!

По натовпу прокотився сміх, і люди розступилися, даючи їм дорогу. Гомін ще довго не вщухав, поки вони проходили крізь наметовий табір углиб печери.

— Міністр магії? — здивовано перепитала Вероніка, намагаючись осмислити почуте.
— Саме так, — кивнула Ілліана. — Тепер він тут головний. Думаю, саме він і створив того кам’яного стража. Сподіваюся, він дасть нам відповіді.
— У вас було міністерство магії?
— Так, але ти, мабуть, про це не знала, — усміхнулася принцеса. — Раніше в нашому місті справді існувало міністерство, яке займалося всім, що стосувалося магії… точніше, фантазії. Вони досліджували її частинки, походження нашого світу, древні артефакти й те, як фантазія впливає на реальність. Тоді мені все це здавалося нудним і непотрібним. Я не цікавилася.
— А тепер?
— А тепер, — серйозно промовила Ілліана, — ми повинні дізнатися все, що тільки можна. Особливо про Плід Бажання. Міністр може знати те, чого не знає більше ніхто.

Пройшовши ще трохи вглиб табору, Вероніка помітила великий, вицвілий від часу шатер.
— Ось ми й прийшли, — сказала Ілліана й рішуче попрямувала до його входу.

Всередині було напрочуд просторо. Кімната гуділа від активності: істоти найрізноманітніших форм і розмірів снували туди-сюди — хтось із книжками в руках, хтось із колбами та пробірками. Деякі розмахували сувоями, інші щось варили, ще хтось занотовував спостереження в потерті зошити. Здавалося, ніхто не звернув уваги на новоприбулих — кожен був повністю поглинений своєю справою.

По всій кімнаті панував яскравий, живий хаос: рідини вирували у флаконах, над казанами здіймалися різнобарвні пари, повсюди лежали древні манускрипти й артефакти, вигляд яких кидав виклик здоровому глузду.
Це було місце, де наука зустрічалася з божевіллям, а магія — з експериментом.

Вони пройшли до самого кінця шатра, де височів довгий стіл, завалений усім, що тільки можна було уявити… і навіть тим, чого уявити було неможливо.

І тут з-за столу з’явилася постать — і Вероніка на мить завмерла, вражена. Це точно був не той образ, який вона уявляла при словах «міністр магії».
Перед нею стояло триметрове створіння з тілом могутнього атланта та головою барана, прикрашеною химерними закрученими рогами. На ньому був колись білосніжний лабораторний халат, який тепер виглядав як полотно божевільного художника: плями всіх кольорів веселки вкривали його від коміра до подолу. Було очевидно — цей халат бачив багато.

— Ну здрастуй, Жираре, — звернулася до нього Ілліана з легкою усмішкою.

Міністр підняв очі від купи старих, пожовклих паперів. Його обличчя освітила радість, і він з гучною теплотою вигукнув:
— Ілліано, дорога! Радий тебе бачити, як завжди!

Він відклав папери, миттєво забувши про них, і простягнув їй руку. Вони обмінялися кількома колючими, але доброзичливими репліками — як люди, що знають одне одного не перший рік. Вероніка помітила, як легко вони жартують — наче це був особливий ритуал, зрозумілий лише їм двом.

— Це моя подруга Вероніка, — представила її Ілліана. — Ми прийшли не просто так, а з дуже важливою справою.
— Та сама справа? — перепитав Жирар, миттєво змінивши тон на більш серйозний.
Ілліана мовчки кивнула.
— Тоді не будемо гаяти часу, — сказав він, обертаючись. — Прошу зі мною.

З цими словами він відсунув важку завісу, що приховувала частину шатра, і зник за нею, запрошуючи слідувати за ним.

Вони пройшли за ширму й опинилися в невеликій, але затишній кімнаті, відокремленій від гомону табору. Тут стояв круглий дерев’яний стіл, над яким м’яко світив кришталевий кулястий світильник — мовби зібрав у собі відблиски чарівних зірок. Жирар запросив їх сісти й налив у витончені келихи фіолетувату рідину з пузатого глечика.