Розділ 16: Лабіринт

Одразу за дверима їх зустріла тиша — глуха, майже відчутна, ніби сама темрява затамувала подих. Прохід був вузьким, але в міру руху стіни то звужувались, то розширювались, наче лабіринт дихав. Каміння, з якого були складені коридори, вкривав тонкий мох, що ткався по поверхні, як сітка капілярів. Він то згасав, залишаючи стіни в напівтемряві, то спалахував блідим сяйвом, висвітлюючи обличчя мандрівників і відблиски в їхніх очах.

Ілліана йшла попереду. Її кроки були швидкими, але впевненими. Вона повертала то праворуч, то різко ліворуч, іноді роблячи, здавалося б, безглузді петлі. Але щоразу за поворотом відкривався новий, ще незвіданий коридор. Здавалося, вона відчуває лабіринт — не просто пам’ятає шлях, а ніби розмовляє з ним без слів.

— Якби не ти, ми б вже заблукали, — прошепотів Майлон, намагаючись не порушувати тишу.

— І не один раз, — усміхнулася дівчина, навіть не озираючись. — Цей лабіринт змінює форму, якщо відчує страх або сумнів. Він живий. Тому спокій — наша головна зброя.

Вероніка озирнулась. Позаду мерехтів слід їхнього шляху — мох спалахував там, де торкались ноги, а потім згасав. Стежка зникала одразу за їхніми спинами. Було надто легко загубитись… якщо зупинитись. Або вагатися.

Вони рухалися далі. Іноді попереду відкривалися просторі зали, де стеля губилася в темряві, й голоси починали лунати глухим відлунням. Іноді коридори ставали такими вузькими, що доводилося йти боком, притискаючись до вологих стін.

Лабіринт не просто вів їх — він випробовував. Але Ілліана не вагалась ані на мить. Вона була як якір у морі міражів. І поки вона впевнено крокувала вперед, інші не відчували сумнівів.

Раптом стіни стали прозорими. Скляні, холодні, як лід. А за ними — інші версії самого лабіринту. В одному відображенні група йшла мовчки, в іншому — сварилась, у третьому — Вероніка йшла сама.

— Не дивіться! — різко скомандувала Ілліана. — Це зали відображень. Чим довше дивишся — тим більше втрачаєш себе.

Але слова були запізнілими. Вероніка вже глянула в одну з дзеркальних стін — і побачила... іншу себе. Ту, що обрала інший шлях. Та дівчина виглядала трохи старшою, з важким поглядом і сріблястим луком у руках. Вона дивилася просто в очі Вероніці. Не осудливо. А так, ніби знала щось, чого сама Вероніка ще не знала.

— Це лише образи, — прошепотіла Ілліана, м’яко взявши її за руку. — Це лабіринт, він читає твої думки. Не піддавайся.

З зусиллям Вероніка відвела погляд. Але той образ і далі стояв перед її очима — ясний, мов відблиск у воді.
Хто вона, та інша я? Та, якою я прагну стати? Смілива. Доросла. Непохитна воїтелька. Вона б неодмінно впоралася… не те, що я, — з гіркотою подумала Вероніка.

— Ці постаті можуть сіяти сумніви, але пам’ятай — це лише примари, ілюзії, — тихо, проте впевнено мовила Ілліана. — Відпусти їх… і повір у себе. Я знаю, ти зможеш.

Її слова долинали до свідомості дівчинки уривками, наче крізь легкий туман. Та все ж сенс пробився крізь морок, і Вероніка, ніби прокидаючись, почала шепотіти:
Це лише ілюзія… це лише ілюзія… ілюзія…

Минуло кілька хвилин, і думки знову стали світлими й чіткими.

— Молодчинка, ти впоралася, — тепло промовила Ілліана. — Буває, що люди надовго гублять себе, потрапивши в гіпнотичний полон віддзеркалень власних думок і бажань.

Стіни зникли так само раптово, як і з’явилися, і шлях знову звузився. Каміння під ногами стало теплішим, повітря наповнилося запахом давнього моху.

Знову поворот. Знову кроки по каменю. Лабіринт не дрімав, він спостерігав. Він шукав слабкості.

— Обережно, — вже майже пошепки сказала Ілліана. — Зараз буде Зала спокуси. Тут лабіринт показує те, чого ти найбільше прагнеш. Не вірте очам.

У стіні з’явилися важкі дерев’яні двері з мідною ручкою у формі змії. Ілліана поклала на неї долоню, і двері повільно відчинилися. За ними відкрився зовсім інший світ. Перед ними розкинувся дивовижний сад — повний осліплююче яскравих квітів, з деревами, на гілках яких дзвеніли кристали, немов дзвіночки. У небі пурхали метелики з візерунками у вигляді очей. Звідкись лунав дитячий сміх. Безтурботність і краса цього місця були настільки прекрасними, що відвести погляд здавалося неможливим.

— Це... неможливо, — прошепотів Майлон, і його очі заблищали.

Він побачив крилатих оленів — саме з такими чудовими крилами, про які мріяв оленятко Майлон. Вони танцювали серед трав, їхні крила блискуче сяяли, і один з них поглянув на нього.

— Іди до нас... — промовив олень. Голос був солодкий, як мед. — І ти станеш таким же. Легким. Вільним. Здатним ширяти високо в хмарах.

Майлон ступив уперед.

— Ні! — Ілліана різко схопила його за плече. — Це ілюзія. Він знає, чого ти хочеш. Але якщо піддасися — залишишся тут. Назавжди.

Майлон завмер, стиснув зуби, і зробив крок назад. Його обличчя було блідим, але в очах вже палала рішучість. Інші послідували за ним, намагаючись не дивитися по боках, поки не перетнули залу з напівзаплющеними очима. Двері за садом зачинилися, і разом із ними зникли й звуки.

Коридори знову звузилися. Світло ліхтарів тремтіло, відкидаючи на стіни довгі, хиткі тіні. Вологе повітря підземелля ставало густішим, ніби сам лабіринт відчував, що герої наближаються до чогось важливого.

Ілліана раптом підняла руку, зупиняючи всіх.

— Тсс... Сюди, — прошепотіла вона й вказала на вузький, майже непомітний поворот.

Вони зайшли в напівтемний прохід. Стіни були вкриті стародавніми рунами, деякі з яких ледь вгадувалися під мохом. Під ногами хрустіли дрібні камінці. Кроки луною відбивалися в замкнутому просторі.

— Ми близько, — прошепотіла Ілліана. — Але попереду пастка. Зачекайте тут.

Вона опустилася на одне коліно, доторкнулася до підлоги й уважно вдивлялася в кам’яну кладку. Потім мовчки дістала з сагайдака три стріли і — майже не цілячись — одночасно випустила всі три. Кожна стріла влучила точно в потрібний камінь на підлозі. В ту ж мить зі стін вилетіли тонкі, смертельні стріли — й, ударившись об протилежну стіну, розсипалися.