Розділ 15: Руїни давнього міста

Залишок шляху до міста минув на диво спокійно. Верхи на гігантові вони з легкістю пересувалися крізь густі хащі чарівного лісу. Але попри видиме затишшя, Вероніка не могла позбутися відчуття, що за ними хтось спостерігає. Здавалося, з-за дерев невидимий погляд стежив за кожним їхнім рухом.

Тепер друзі були обережнішими. Вони оминали підозрілі стежки, намагалися говорити пошепки і обговорювали важливе лише жестами.

Нарешті ліс розступився, і яскраве сонячне світло засліпило очі. Гігант зупинився, і всі на мить прикрилися від сліпучого сяйва. Коли очі звикли, перед ними відкрився неймовірний краєвид.

Просторі луки простягалися до самого обрію. Все довкола — від найменших травинок до химерних створінь — дихало чарами.

На залитому сонцем лузі мирно паслася зграйка трирогих козлів із пухнастими хвостами, схожими на кульбабки. А трохи далі, гордо стоячи на кривих ногах, тригорбий верблюд неквапливо пережовував колючки гігантського синього кактуса.

Вітер підхоплював пухнасті насіння кульбаб і ті закружляли в повітрі, одразу ж перетворюючись на нові квіти, що знову злітали — ніби світ сам грав у вічну гру з життям і часом.

Над головою повільно пливли знайомі хмаринки у формі пончиків. Вероніка усміхнулася — вона вже встигла за ними скучити. Один з пончиків, наче за велінням магії, падав поруч із нею. Дівчинка піймала його на льоту, відкусила шматочок — і всередині виявився її улюблений полуничний джем.

Та найбільше її погляд привернуло небо на самому обрії, де на тлі золотих полів височіли руїни давнього міста. Колись там панував величний замок — тепер залишилися лише уламки веж, обвалені стіни, укриті мохом і забуттям. Але навіть у руїнах місто не втратило своєї величі. Здавалося, воно просто спить, чекаючи на пробудження.

Вероніка придивилася до залишків веж, і в її серці щось здригнулося. В уяві вона побачила, яким це місто було колись: із сяючими шпилями, затишними вуличками, наповненими сміхом, і широкими площами, де гралися діти.

— Ми обов’язково його відновимо, — подумала вона, стиснувши кулачки. — Обов’язково.

Ще за якийсь час вони дісталися до руїн міста. Ковані ворота, що колись охороняли вхід, тепер лежали розбитими, і ніхто не став на заваді їхньому проходу. Слонозавр упевнено крокував уперед, і невдовзі вся компанія опинилася на спустілих вулицях.

Від колись величного, гамірного міста залишилися лише спогади. Замість дзвінких голосів, дитячого сміху та гулу ринку — тиша. Кам’яні стіни будинків були потріскані, вікна — вибиті, дахи — обвалені. У повітрі витало щось схоже на смуток. Наче саме місто тужило за тими, хто колись наповнював його життям.

Іноді краєм ока мерехтіли тіні — швидкі, спритні, невловимі. Вони шмигали між руїнами, визирали з проходів. Хто це був — місцеві мешканці, що переховуються серед уламків, чи шпигуни Тана, — залишалося загадкою. Головне — ніхто не нападав. А це вже вселяло хоч якусь надію.

Нарешті вони дісталися того, що залишилося від головного замку. Колись це був центр міста, його гордість і символ сили. Тепер — купа каміння, вкрита мохом і тріщинами часу. Але саме тут, за завалами й таємними проходами, ховався вхід до підземного лабіринту. А він, своєю чергою, вів до безпечного місця, яке не мав знайти жоден ворог. Особливо Тан.

Тут їм довелося розпрощатися зі Слонозавром. Дівчинка озирнулася на свого доброго велетня-друга. Серце стислося — їй не хотілося знову залишати його самого. Тоді, майже інтуїтивно, в її руці з’явилися два свистки, вирізані зі світлого дерева й виконані у формі самого Слонозавра.

— Тепер ми зможемо залишатися на зв’язку, — сказала вона, повісивши один зі свистків на його масивну шию. — Якщо ми раптом загубимось, просто засвисти — і я почую. А якщо засвищу я — ти дізнаєшся, де я. Ми обов’язково знову зустрінемось.

Слонозавр тихенько пробурмотів, ніби зрозумів кожне слово. Він вже звик до цієї веселої компанії, до їхніх розмов, до їхньої турботи — і, звісно, до смаколиків, якими його балували. Йому зовсім не хотілося залишатися самому, але він розумів — так треба.

Вероніка востаннє обійняла його за широку шию. Той м’яко торкнувся її лоба хоботом — наче прощаючись. Він залишився зовні, на варті.

Тим часом друзі обережно рушили всередину зруйнованого замку. Вони пройшли через зали, де колись звучали фанфари й блищали королівські шати. Тепер же від колишньої розкоші залишилися лише пилюка та краплі, що падали зі стелі. Вони звернули у вузький коридор і незабаром зупинилися біля потемнілої стіни, між двома напівзруйнованими статуями. На стіні висіла картина.

На ній були зображені фантастичні летючі створіння — Вероніка таких ще не зустрічала ні в жодній зі своїх уяв.

Принцеса підійшла до картини, трохи піднялася навшпиньки й натиснула на дзьоб однієї з намальованих птах. Вона прошепотіла щось майже беззвучно.

Картина спалахнула тьмяним світлом. Птахи на ній раптом ожили — зашевелилися, розправили намальовані крила й ніби відлетіли за край полотна. У стіні за картиною відчинилися приховані двері.

— Швидше всередину, — наказала Ілліана.

Усі зайшли, і за мить прохід знову зачинився, залишивши їх у повній темряві.

— Темно, як у погребі, — пробурмотів Майлон.

— Хіба це проблема? — з легкою усмішкою відповіла Вероніка. У її долонях одразу з’явився маленький ліхтар. Ще два вогники спалахнули у Дейва та Ілліани.

Такі дрібниці, як світло, фантазія поки ще дозволяла створювати. Хоча повітря тут було важче, ніби пронизане стародавньою магією, з простими речами вона все ще справлялася.

Вони почали спускатися вниз. Вузькі сходи вели глибше — під землю, туди, де починався лабіринт. Сходинки були нерівними, але кожен крок наближав їх до мети. Незабаром вони опинилися у просторій залі, з якої розходилося кілька темних коридорів.

— Перш ніж ми підемо далі, — зупинилася принцеса, обернувшись, — вам потрібно дещо знати.

Вона зробила паузу й продовжила: