Розділ 14: Срібна стріла надії

— Мене звати Ілліана. Я принцеса цього світу… вірніше, була нею, — тихо почала лучниця, і її голос прозвучав, мов відлуння забутих легенд. — Поки мого батька не викрали, а наш замок не зруйнували дощенту. Тепер я — воїн. Раніше стрільба з лука була просто забавою... Але тепер — це мій шлях, мій захист, мій голос у цьому похмурому лісі. Тут, як і в усьому світі, стало небезпечно. На мене полюють, і мені доводиться залишатися в тіні.

Вона зупинилася на мить, і в цю мить сонячні промені, що пробилися крізь листя, заграли на її сріблястому волоссі.

— Ховаючись, я шукала союзників. Підказки. Надію… Я вірю, що все ще можна повернути — якщо знайти спосіб позбутися Вежі Старості. У своїх пошуках я натрапила на дивний будинок — із годинником і зозулею. Його мешканець, старий, буркотливий, але проникливий майстер з ремонту годинників… чи хто він там був, я вже не пам’ятаю… розповів мені про вас.

— Клокер?! — одночасно подумали друзі.

— Він передавав вам вітання, — з легкою усмішкою додала Ілліана. — Після зустрічі з ним я пішла по ваших слідах. Біля озера, від русалок, я дізналася про ваші подвиги. Тоді я зрозуміла — ми на одному боці. І от я нарешті знайшла вас — мило спілкуючихся з людиноподібними дикобразами… і дещо неввічливо перервала вашу розмову. Вибачте, що трохи запізнилася.

— Та що ти! Ти якраз вчасно! — замахала руками Вероніка, не приховуючи захоплення. Вона дивилася на Ілліану широко розкритими очима, повними поваги й надії. Сильна. Смілива. Гарна. Саме такою вона колись і сама хотіла б стати.

— У твоєму загоні є хтось іще? — обережно поцікавився Дейв.

— Ні, — з легким зітханням відповіла принцеса. — Спочатку нам вдалося зібрати великий загін. Він складався з людей і напівлюдей, тих, хто не хотів здаватися й був готовий боротися. Але з часом не всі витримали напругу. Зникаюча фантазія, підступні та сильні слуги Тана… У нас не було шансів. Ніхто не був готовий до такого. Адже раніше в нашому світі завжди панували лише доброта і щастя. Люди розгубилися. Хтось продовжив ховатися, когось захопили в полон, а хтось просто розсіявся, зневірившись у спробах знайти укриття від Тана. Врешті я залишилася одна — єдина, кого не зламали, і хто продовжив боротьбу. І нарешті я зустріла вас. Таких самих незламних і рішучих.

— Але хіба ви не були готові до можливого зла? — здивувався Дейв. — Світ ніколи не буває ідеальним.

— У нас була Замкова Стража, — кивнула Ілліана. — Величезні велетні в сяючих обладунках. Але вони були радше прикрасою, ніж воїнами. Декорацією замку, окрасою парадів і свят. Вони ніколи не билися, не знали болю й страху. Добродушні дядечки, що грали в шашки й вирізали дерев’яні іграшки…

Вона на мить замовкла.

— Іноді, звісно, в нашому світі з’являлося зло, породжене чиєюсь гнівною фантазією. Але коли у повітрі було достатньо фантазії, усе вирішувалося швидко — і часто навіть не доводилося кликати варту.

Її голос став тихішим:

— І в той день, коли світ ще здавався захищеним і спокійним, ніхто не очікував, що нашому місту загрожує удар. Наче темні хмари, в місто увірвалася зграя кровожерливих створінь, народжених у морокобісних лабораторіях Тана. В одну мить небеса затяглися чорною димкою, і на землю обрушився вогонь. Яскраві язики полум’я палали, поглинаючи будинки. Місто вмирало, як прекрасна квітка, спалена до коріння.

— Лише завдяки нашій варті, яка, хоч і не змогла зупинити руйнування, дала останній, відчайдушний опір цим створінням, нам вдалося сховати всіх мешканців у стінах замку. Він став нашим останнім прихистком — і він вистояв. Мій батько, король, був людиною рішучою й непохитною. Він вирішив особисто вирушити до Тана, аби спробувати домовитися. Я благала його залишитися, але його воля була як камінь — незламна. Він пішов, і ця рішучість коштувала йому свободи. Тан, це втілене жахіття, вже чекав його, ув’язнив у своїй темниці. Ми більше його не бачили.

— Наступного дня прийшли велетні — гігантські, страхітливі створіння, наче кам’яні гори. Вони знищили наш замок, рознесли його, немов картонний будиночок.

— Лише завдяки підземним лабіринтам під нашим замком нам вдалося врятуватися. Тан про них не знає. І мало хто знав раніше. Це була моя дитяча вигадка — я гралася там, ховалася від батька, а він по пів дня мене шукав. Ось так ми розважалися.

Принцеса посміхнулася, згадавши дитячі роки. Запала тиша, ніби всі поринули у спогади про кращі часи.

— Багато людей досі там, — додала Ілліана. — Вони вірять і чекають. Чекають когось… на кшталт тебе.

— Але я досі така слабка… — тихо сказала Вероніка, стискаючи кулачки. — Я не годжуся на роль лідера. У мене немає ані досвіду в боях, ані навичок володіння якоюсь зброєю.

Вона опустила очі, не наважуючись подивитися на своїх друзів. Усе всередині стискалося від сумнівів.

— Інша справа — ти, — продовжила дівчинка, звертаючись до принцеси. — Ти сильна, рішуча, прекрасно стріляєш з лука… Ти вже — їхній лідер. Вони вірять у тебе.

Принцеса на мить замислилася, її сріблясте волосся ледь здригнулося на вітрі.

— Усі мої спроби щось змінити вже були. І майже всі зазнали невдачі… — тихо сказала вона. — І за ці помилки ми заплатили дуже високу ціну.

Вона на мить замовкла, а тоді подивилася на Вероніку прямо й спокійно:

— Але ти — інша. Твоя сила — не в мечі. Ти б’єшся інакше. Твоя віра, твоя доброта й рішучість — це й є твоя справжня зброя. Ти нагадуєш мені мого батька. Саме це зробило його королем. Він ніколи не піднімав меча, але кожен, хто його знав, захоплювався ним.

Вона поклала руку на плече Вероніки.

— А ще ти вмієш вірити в інших, навіть коли вони самі в себе не вірять. Ти бачиш те, чого не помічають інші. А твоя фантазія — це не просто гра уяви. Це джерело сили, здатне змінити цей світ.

Очі Вероніки округлилися. Ці слова прозвучали несподівано й зворушили її до глибини душі. Вона не відчувала себе героїнею. У середині вона все ще залишалася звичайною дівчиною, яку страх міг змусити сумніватися в собі. Але зараз ці слова були наче рятівне світло. І хоч би як було важко, вони прозвучали саме вчасно.
Адже навіть найсильніший може засумніватися після низки невдач. І в такі моменти надзвичайно важливо, щоб поруч були ті, хто зможе підтримати. І у Вероніки були такі друзі.
Вона глибоко вдихнула й відчула, як у грудях знову спалахує впевненість. Такі ситуації загартовують волю, як вода загартовує розпечену сталь. Тепер її рішучість стала ще міцнішою.