Розділ 13: Перша людина

Відірвавшись від переслідувачів і, як їм здавалося, нарешті сховавшись, друзі знайшли притулок у величезному дуплі старого дерева. Тут, серед покрученого коріння й моху, вони вирішили перевести подих і осмислити те, що сталося.

— Це все моя провина… — тихо прошепотіла Вероніка, опустивши очі. У її голосі звучали біль і розчарування.
— Ти ні в чому не винна, — м’яко, але впевнено заперечив Дейв. — Вони підло скористалися твоєю добротою, заманили нас у пастку. Це не твоя слабкість — це їхня підступність.
— Я не змогла бути корисною… — голос дівчинки здригнувся. — Ви врятували мене. Я тільки заважала…
— Про що ти говориш, босе? — втрутився Майлон зі звичною щирою прямотою. — Ти наш лідер, наш розум і серце. Ми — команда. Ми підтримуємо одне одного, і саме в цьому — наша справжня сила. Так було і так буде завжди.
— Бачиш? Усе обійшлося. Не звинувачуй себе, — додав Дейв, трохи усміхнувшись.
— Може, зараз і обійшлося… але якби не та невідома стріла… — не здавалася Вероніка. — Все могло закінчитись значно гірше.
— Так… Хто ж це був? — замислено запитав Дейв.
— Не знаю… — похитала головою дівчинка. — Але ця людина володіє луком із вражаючою точністю. Ах, якби і я вміла так само! Я б могла… могла б по-справжньому допомагати. — Вона глянула на маленький ніж у руці, створений із решток фантазії. Він здався їй жалюгідним.
Майлон уловив її погляд і криво усміхнувся:
— Ну… раніше зброя нам і не була потрібна. Ножі хіба що використовували для чищення яблук. І то — лише ті, хто не міг нафантазувати собі яблуко без шкірки. Кумедно, як змінився наш світ, так?

І в цей момент ззовні пролунав голос — легкий і життєрадісний:
— А ось ви де! Ледве вас наздогнала. Ви, виявляється, ще й швидко бігаєте!

Вони не встигли злякатися. За інтонацією, за тембром у її голосі відчувалася доброзичливість. А в її руках був лук — той самий, як вони подумали.

На порозі дупла, в сонячному світлі, стояла їхня таємнича рятівниця. Висока, струнка фігура, сріблясте волосся, що спадало на плечі, і щільний шкіряний костюм. За спиною — сагайдак, повний стріл. Її очі світилися золотистими іскрами, у яких читалися рішучість і спокій. В її постаті поєднувались грація мисливиці й тепло старшої сестри.

Це була перша людина, яку Вероніка зустріла в цьому чарівному світі. І вона відразу справила на неї незабутнє враження.