Глава 12: Колючки й стріли

Усього троє. Їх було всього троє — проти чотирьох спритних, сильних і небезпечних створінь. Що вони могли їм протиставити? Попри всю свою рішучість, вони все ще були дітьми. Не воїнами. Не героями.

Вони притиснулися одне до одного, готуючись до бою. Здаватись — не варіант. А шлях до відступу, здавалося, вже було відрізано. І ось — перша атака.

Один із дикобразолюдей з риком змахнув руками, і з його колючої спини вирвався град гострих, мов голки, шипів. Він цілив прямо в них. Але Дейв не розгубився. Він знав: тільки він зараз здатен хоч якось захистити друзів. Із його рук вирвалися сотні гнучких, щільно сплетених гілок, утворивши міцний зелений щит. Голки з дзвоном ударилися об дерев’яні лози й розсипались на пил фантазій.

Але часу навіть на полегшення не було. Друга, потім третя атака послідували миттєво. Дейв з останніх сил утримував щит, але з кожною хвилею його гілки танули, зникали, розчиняючись у вислизаючій фантазії. Довго він не витримає.

Потрібно щось вигадати. Терміново.

Вероніка відчула себе слабкою й безпорадною. У неї не було ні кігтів, ні шипів, ні зброї. Лише її рішучість і віра. Вона спробувала створити меч із фантазії, вирвати силу зі своєї власної мрії. Але частинок фантазії вистачило лише на невеликий ніж. Хоч щось. Хоча в цій битві це навряд чи допоможе.

Мозок Майлона стримко перебирав варіанти. Але рішення вислизали, як пісок крізь пальці. Секунда, ще одна — і Дейв впаде. А за ним і вони всі.

І раптом — спалах. Яскравий, зелений, десь у глибині лісу. Залишаючи в повітрі мерехтливу смугу зеленого світла — гостро заточена стріла влучила в одного з нападників. Із шипінням той упав, заревівши від болю.

Мить розгубленості — і це був їхній шанс.

На перемогу надії не було, але на втечу… з’явилася іскра.

Майлон, не думаючи, рвонув уперед. Його роги блиснули в повітрі й відштовхнули одного з дикобразів, збивши його з ніг. Противник закричав, втрачаючи рівновагу. Прохід відкрився.

— БІЖІМО! — крикнула Вероніка, і всі, не гаючи жодної секунди, рвонули крізь ліс, не озираючись.

Дейв замикав стрій, кидаючи позаду останні краплі фантазії — колючі кущі й зарості, що перегороджували шлях переслідувачам. Він ледве тримався, але знав — їх треба захистити.

Вероніка, озираючись на бігу, побачила ще кілька зелених спалахів серед дерев. Хто це? Хто стріляє? Хто їх урятував?

Вона не знала, але була безмежно вдячна рятівнику.