Глава 10: Відпочинок скасовується

Наступного ранку, відпочивши й сповнені сил, вони почали збиратися в дорогу. На їхнє розчарування, нового друга, а за сумісництвом — транспорту, Слонозавра ніде не було видно. Найімовірніше, йому стало нудно на самоті, і він знову вирушив у самостійну подорож лісом. Шкода, звісно — він дуже згодився б їм у пригоді, — але звинувачувати його вони не могли. Довелося рушати пішки.

Вони прощалися з русалками й іншими мешканцями цього місця. На прощання Лейла простягнула Вероніці невеличку сумочку.

— Це маленький подарунок для вас. Ми подумали, що носити скриню в руках не дуже зручно та й не надто розумно. Це чарівна сумка. Хоч вона й виглядає маленькою, всередині вона дуже простора. На жаль, зараз створити такі сумки вже неможливо. Але я впевнена, вона вам згодиться в дорозі, — сказала вона.

— Дуже вам дякую. Ви нам дуже допомогли. А ця сумочка — просто чудова! — захоплено відповіла Вероніка, приймаючи подарунок.

Дейв цілком поділяв її захват. Адже саме йому було довірено перенесення скрині. Скриня хоч і була невеличка, але доволі важка й незручна. Дейв розплів свої гілки, якими обмотав скриню, і обережно поклав її до нової сумки Вероніки. Та зникла в її глибині. При цьому сумка анітрохи не змінила ні розміру, ні ваги, що викликало у друзів щире захоплення. Так вони й попрощались.

А їхня дивовижна, сповнена загадок і небезпек подорож продовжилася. Стежка вела їх далі вглиб лісу, вздовж дзюркотливої річки, поміж шелесткого листя й співу невидимих птахів.

Вони йшли мовчки, насолоджуючись гармонією природи, прислухаючись до кожного шурхоту, до кожної тіні між деревами. Ліс був наче жива істота — він дихав, спостерігав, розмовляв із тими, хто вмів слухати.

— Наша подорож стає дедалі небезпечнішою, — раптом порушив тишу Дейв. — Нам треба бути обережнішими. Тепер він знає про нашу місію. Може наслати шпигунів… і розставляти пастки.

— Ти правий, — кивнула світловолоса дівчинка. — Ми маємо триматися разом. І вірити одне в одного. Нашу мрію не зламати.

Друзі йшли довго, обдумуючи подальші кроки. На щастя, дорога була спокійною — жодної небезпеки їм не трапилося. Але саме ця тиша викликала занепокоєння.

— Давайте трохи відпочинемо, — нарешті сказала Вероніка. — Нас чекає довгий шлях, і ми не знаємо, які випробування попереду. Нам потрібно бути сповненими сил. Знайдімо затишне місце… пеньочок або галявинку.

Пройшовши ще трохи, Майлон вигукнув:

— Дивіться! Он там попереду — здається, піщана галявина! Давайте трохи погріємося на сонечку й відпочинемо на м’якому піску!

— Чудова ідея! — в один голос погодилися всі.

Вони вийшли на галявину, дивовижно затишну: сонячні промені пробивалися крізь листя, а у повітрі пахло м’ятою. Друзі розслаблено вмостилися на піску, але за мить відчули — щось не так. Пісок почав рухатися.

— Це... хиткий пісок! — зрозумів Дейв.

— Ото вже гарне місце для відпочинку, — буркнув Майлон незворушним тоном, хоча в голосі вловлювалася тривога.

Але ніхто не запанікував. Вони вірили одне в одного. І знали — якщо діяти разом, усе вдасться.

— Дейв! — крикнула Вероніка.

У ту ж мить друзі міцно обняли Дейва, і з його рук вирвалися довгі лозовидні пагони. Вони потяглися, мов живі, до найближчих дерев і, обплітаючи стовбури, міцно за них зачепилися.

Цього виявилося достатньо. Трохи зусиль, трохи злагодженості — і ось вони вже знову стоять на твердій землі, вибираючись із піщаної пастки.

Але радість порятунку тривала недовго. Позаду, в піску, щось заворушилося. З глибини повільно з’явилася гігантська голова з лиховісними клешнями. Із піску виринув величезний жук-хижак. Він сердито клацнув клешнями — здобич вислизнула з лап.

— Якби ми зволікали хоч трохи, — тихо мовив Майлон, ковтаючи клубок у горлі, — цей жук святкував би перемогу…

Він озирнувся на друзів.

— Цей ліс і справді став небезпечним…