Глава 9: Забуті письмена

Вони ще деякий час не могли відірвати погляду від скрині. Ходили колом, торкалися рельєфних візерунків, вдивлялися в кожну подряпину, ніби шукали відповіді в самому дереві.

— Тут якісь написи... на замку, — раптом сказала Лейла, нахиляючись ближче. — Якоюсь незнайомою мовою.

Усі одразу завмерли й уткнулися поглядом у загадковий замок. Та жоден із них не зміг прочитати бодай одного слова.

— Схоже, це одна з древніх, майже забутих мов, — замислено промовила русалка. — Але якщо напис ще не зник, отже, у цьому світі все ще є ті, хто зберігає пам’ять про цю мову. Ми, русалки, живемо тут вже багато століть… але навіть для нас вона незнайома. На жаль, я не зможу вам допомогти.

— Це не біда, — лагідно сказала дівчинка із золотистим волоссям. — Можливо, старий Клокер зможе розібратись, — припустив Майлон. — Він точно знає безліч усякого.

— Може бути… — кивнув Дейв. — Але де ж його тепер шукати? Після нашої останньої зустрічі йому довелося терміново змінити місце проживання.

— І це правда, — підтвердив Майлон.

Лейла на мить замислилась, і в її голосі залунала ледь вловима туга:

— Колись у нашому світі була велика бібліотека. Величезна. Там зберігалися сотні, тисячі книг: від чарівних казок до древніх манускриптів, сповнених наукових таємниць. У ній можна було знайти відповідь майже на будь-яке запитання. А бібліотекар… був неймовірно мудрою істотою. Можливо, навіть надто мудрою. Саме тому Тан захопив його одним із перших, ув’язнив у своїй темниці. А бібліотеку... спалив до тла.

— Яка сумна історія… — зітхнув вражений Майлон, і його очі стали ще сумнішими.

— Можливо, серед руїн бібліотеки ми знайдемо зачіпки, — сказала Вероніка. — У нас поки немає інших підказок.

— Де знаходяться ці руїни? — тут же запитала вона у Лейли. Русалка охоче пояснила дорогу, креслячи на вологому піску карту з вигинами старих річок і позначками забутих стежок.

— Отже, знову в дорогу! — з натхненням вигукнув Майлон. — Веди нас, босе!

— Я не бос, Майлоне, — трохи ніяково відповіла Вероніка. — Ми — друзі. У нас усе порівну.

— Як скажеш, босе, — хмикнув той, і стало ясно, що переконати його неможливо.

Усі розсміялися, і напруга, яка трималась з самого ранку, нарешті зникла. Поверталося відчуття затишку й легкості. Почалися веселі розмови, жарти, обмін історіями. Вони сиділи біля води, поки небо не затопили зорі, а над горизонтом не з’явилися одразу три місяці — сріблястий, бурштиновий і крижаний.

Лежачи на м’якій траві, Вероніка дивилася в небо й відчувала, як тепло розливається по серцю. Це було саме те, про що вона завжди мріяла — проводити час із друзями, сміятися, дихати на повні груди й милуватися зорями.

Але щоб зберегти цей світ, щоб кожен вечір можна було зустрічати отак — під зорями і в колі друзів, — потрібно було йти далі. Треба було боротися. І вірити — у себе й у своїх друзів.