Глава 8: Тіні глибин

Але все виявилося зовсім інакше.

Спочатку почали зникати риби — одна за одною, мов хтось невидимий стирав їх з водяного полотна. І ось уже навколо — жодної сріблястої тіні, лише тривожна пустота.

— Знову? — з хвилюванням пробурмотів Майлон. — Невже нас знову тягне до дна?

Та перш ніж вони встигли щось зробити, далеко попереду спалахнули два яскравих промені.

— О, дивіться, два сундуки пливуть до нас! — намагався пожартувати олень, але в голосі бриніла напруга. — І щось дуже вже швидко…

— Це зовсім не скрині, Майлоне, — серйозно промовив Дейв, вдивляючись у темряву. — Це… очі.

Із мороку глибини, немов розриваючи саму тканину води, на шаленій швидкості виринуло чудовисько — гігантське, з хижим поглядом і роззявленою пащею, повною довгих, гострих, як голки, зубів.

— Воно не виглядає привітно, — прошепотів Майлон.

— Раніше таких тут не було, — насупився Дейв. — Здається, цей світ змінюється... і не на краще.

Монстр нісся прямо на них. Бульбашка, хоч і мала форму ракети, не мала ані двигуна, ані керма. Відірватися від удару здавалося неможливим. Паніка заповнила простір, наче глухий дзвін — важкий і всепроникний. Але тільки не у Вероніки. Її розум залишався ясним, як дзеркальна поверхня спокійного озера. Фантазія зашепотіла всередині, прокинулась — і раптом клац! — перед дівчинкою виріс руль.

— Здаватися не входить до моїх планів, — зосереджено прошепотіла вона й різко повернула кермо.

Чудом бульбашка встигла відхилитись від смертельного зіткнення. Проте чудовисько не зникло. Воно стало обережнішим, хитрішим. Воно слідкувало за ними, копіювало кожен поворот, кожен рух — наче стало їхнім зловісним відображенням.

— Ми не вирвемося... — прошепотів Дейв. — Ми надто повільні…

Вероніка зібрала всі сили. Її уява вистачила лише на слабенький мотор — фантазії було катастрофічно мало. Вони вже далеко від дна, де магія була сильнішою.

І тоді сталося страшне.

Перший удар. Бульбашка здригнулась, її поверхня пішла хвилями, викривилась… але вистояла.
Другий удар — ще потужніший, немов саме озеро вирішило їх стерти.

Бульбашка луснула. Вона розлетілася на тисячі блискучих краплин і розчинилася в темній воді.

І ось вони — без захисту, в крижаній глибині, з останнім ковтком повітря в легенях.
Здавалось, це кінець.

Озерний монстр, з розкритою пащею, повільно наближався. Його очі горіли голодом, а зуби, схожі на сталеві голки, обіцяли швидку розв’язку. Це не була звична небезпека — це була сама смерть, що прокинулась у глибинах цього світу. Здавалося, все завершиться тут, серед темряви й холоду. Світ, де народилася надія, от-от впаде.

Вони були беззахисні. Один на один із хижаком, у безкрайній глибині.

Розв’язки не було. Лише віра.

І вони вірили.

Закривши очі, кожен з них у думках промовив своє прощання — і своє сподівання. Вони були готові прийняти фінал.

І ось нарешті — чудовисько зімкнуло свої щелепи. Але замість смачної здобичі воно отримало повен рот… мильної піни. Воїн глибин заревів від несподіванки, запінившись до самих очей. У ці очі вдарили десятки мильних бульбашок, мов водяні комети, що несли у собі блиск, жар і... дивну силу.

З темних глибин одна за одною почали з’являтися русалки — стрункі, сяйливі, оточені світними водоростями та мильними бульбашками, немов воїни давнього підводного царства.

Троє з них швидко підпливли до героїв. Одну Вероніка впізнала відразу — це була та сама русалка, що нещодавно говорила з ними у затонулому місті.

Русалки швидко створили довкола голів друзів прозорі повітряні кулі — крихкі на вигляд, але наповнені справжнім диханням. Життям.

— Тримайтеся! — вигукнула Лейла.

Вони схопили дітей за руки й рвонули з місця на повній швидкості. Хижак залишився позаду, але інші русалки, мов блискучі стріли, оточили його, відволікаючи, збурюючи воду, сповільнюючи хід чудовиська.

Все сталося так швидко, що лише коли друзі лежали на березі — мокрі, знесилені, але живі — до них почало повертатися розуміння.

— Дякую вам… — прошепотіла Вероніка, хапаючи повітря. — Ви з’явилися саме вчасно. Але… як ви дізналися? Чому вирішили допомогти?

— До цих вод нині рідко хто навідується, — відповіла русалка, спокійно, але з блиском у голосі. — Летючий олень — справа звична. Але дівчинка верхи на Слонозаврі, у супроводі дерева… Це вже подія. Ми спостерігали. І я відчула: ви прийшли не випадково. У вас добро в серці. Ваші запитання, ваша рішучість… усе це ми побачили. Так, ми — «рибини», як іноді нас дражнять, але не дурні. А якщо ви наважилися на таку подорож, ризикуючи власним тілом у цьому світі, то ваша мета — справді велика.

Вона на мить замовкла, а потім додала:

— Коли я почула, що у глибинах з’явилося щось вороже, я відчула: це не випадково. Воно прийшло за вами. І ми поспішили на допомогу.

Вона посміхнулася і, схиливши голову, представилась:

— Я — Лейла.

— Я Вероніка, — відповіла дівчинка. — А це Дейв і Майлон. Вибач, що не розповіли одразу, чому ми тут. Ми не знали, кому можна довіряти.

— Розумію, — кивнула Лейла. — Зараз довіра — велика розкіш. Ліс повен вух. Навіть у дерев, — вона кинула співчутливий погляд на Дейва. — Вибач, друже.

— Все гаразд, — посміхнувся Дейв. — Я знаю, кого ти маєш на увазі.

— Якщо монстр справді був посланцем Тана, — продовжила русалка вже серйозно, — значить, хтось вже знає про ваші наміри. І ви тепер у великій небезпеці. Ці води більше не безпечні.

Всі троє мовчки кивнули.

— Але ми не зупинимося, — твердо промовила Вероніка. — Ми повинні повернути фантазію.

Вони довго говорили. Смуток і радість чергувалися, мов хвилі на поверхні. Вероніка розповіла усе: про свій шлях, про Башту, про Скриню Надії. Лейла слухала уважно, не перебиваючи, лише іноді киваючи або вдивляючись у дівчинку глибоким, майже стародавнім поглядом.