Розділ 7: Таємниці дна

На спині велетня, якого вони прозвали Слонозавром, друзі досить жваво просувалися крізь чарівний ліс, поки нарешті не вибралися з-під темного склепіння дерев. І тоді перед ними відкрилася картина, від якої перехоплювало подих.

Просто перед ними розкинулося прозоре, мов сльоза, озеро — сяюча перлина серед зеленого моря. Його береги були всіяні яскравими, небаченими квітами, яких не знайти в звичайному світі. Усюди снували дивовижні створіння — одні літали, інші стрибали, повзали чи ковзали. Дехто безтурботно пив воду, інші з плескотом купалися, гралися і сміялися.

Усе це відбувалося під лагідним промінням сонця, від якого вода іскрилася тисячами алмазних відблисків.

Здавалося, ніби вони потрапили до раю.

Вода була такою прозорою, що здавалося — ще трохи, і побачиш дно… Але як би ти не вдивлявся — його не було видно. Лише глибина. Безмежна й зачаровуюча.

Очі розбігалися — кожна мить відкривала щось нове. Друзі із захопленням переглядалися і, не стримуючи емоцій, повторювали:

— Вау!.. Вау!.. Вау!..

— Я хочу залишитися тут назавжди… — прошепотіла Вероніка.

І з цим важко було не погодитися.

Минуло не менше десяти хвилин, перш ніж серця трохи заспокоїлися, і розум став яснішим. Першим отямився Дейв — як завжди стриманий і розважливий.

— Ми ж сюди прийшли не на екскурсію, — нагадав він. — Нам треба дістатися до скрині, що лежить на самому дні озера.

— Ти правий, — кивнула Вероніка. — Але спершу… давай розпитаємо місцевих. Можливо, вони щось знають.

З цими словами вона рішуче попрямувала до води, залишивши слоноподібного велетня насолоджуватись краєвидами, стоячи в тіні чудернацького широколистого дерева.

Побачивши зграю крилатих оленят, що гралися біля берега, Майлон миттєво приєднався до них — і вже за мить носився над водою, забувши про все на світі.

— Ну звісно… Надійність — його друге ім’я, — буркнув Дейв і попрямував за Веронікою.

На теплих прибережних каменях, ніжачись у сонячних променях, відпочивали русалки. Одні грали у м’яча, інші пускали райдужні мильні бульбашки, що злітали в небо.

— Привіт! — весело мовила Вероніка. — Мене звати Вероніка, а це мій друг Дейв. Можна до вас? Трохи позасмагати?

Дейв аж захлинувся від подиву:

— Що?.. Ще одна така?.. — подумав він.

Але в глибині душі знав — за цією зовнішньою легковажністю ховається гострий розум і чуйне серце. Вероніка завжди пам’ятає, навіщо вона тут.

— Авжеж, — усміхнулася одна з русалок. — Сонця і місця вистачить на всіх.

Вероніка сіла поруч, провела долонею по воді і захоплено прошепотіла:

— Тепла… і така прозора. Здається, можна побачити дно.

— Можливо, — загадково відповіла русалка. — Але ще ніхто не бачив дна. Пробували й русалки, і риби, і навіть підводні чудовиська.

— Чудовиська?! — вигукнув Майлон, підкрадаючись ззаду.

— «Чудовиська» — це я так, для образу, — розсміялася русалка. — Насправді всі мешканці озера доброзичливі. Дуже різні — від пухнастиків до гігантських рогатих звірів. Але страху тут немає. Тут панує мир.

— А немає якогось способу дістатися до дна? — наполягав Дейв.

— Можливо, і є. Але його ще ніхто не вигадав, — знизала плечима русалка. — А навіщо вам туди? Тут весело! Хочете — пограємо у м’яча, або в доганялки, або он — пускаємо бульбашки!

Одна з бульбашок саме пропливала повз — велика, райдужна, з химерними візерунками всередині. Вона повільно підіймалася в небо, ніби мала душу.

— Чому бульбашка летить догори? — замислено запитав Майлон. — У неї ж немає крил.

— Усередині повітря — воно легше за воду, — пояснив Дейв. — Вітер підхоплює її — і вона злітає.

— А якщо всередину покласти щось важке… — пробурмотіла Вероніка, замислилася… і раптом її очі спалахнули:

— Це може спрацювати!

— Що — «це»? — здивовано перепитали друзі.

— Ходімо! — вигукнула вона й потягла їх до русалок.

— Знову щось шалене затіяла? — бурчав Дейв, плетучись позаду.

— Ага, — коротко відповіла Вероніка.

Вона взяла рідину для бульбашок, обійняла друзів і почала дмухати… просто навколо них. Поступово навколо трьох друзів утворилася одна велетенська мильна бульбашка.

— Якщо ми всередині, — почав здогадуватися Дейв, — то бульбашка стане важкою і почне опускатися на дно.

— А якщо вона лусне глибоко під водою… — почав було Майлон, але замовк.

— Ми не помремо, — тихо сказав Дейв. — Ми просто розчинимося у фантазії. Станемо її частиною.

— Але хіба ми не зможемо знову набути фізичної форми? — запитав Майлон.

— Можливо. Що більше людей нас пам’ятають, то легше повернути фізичну форму, — сумно відповів Дейв. — Але враховуючи, як мало фантазії залишилось у повітрі… це буде дуже важко. А може, й узагалі неможливо.

Усередині бульбашки запанувала тиша.

— Я прошу лише про одне, — сказала Вероніка, дивлячись друзям у вічі. — Вірте. У мене. В нас. Без жодного сумніву. Тоді ми зможемо досягти мети.

— В дорогу, — промовила вона, глибоко зітхнувши.

— В дорогу! — впевнено відповіли друзі.

Бульбашка почала повільно опускатися. Довкола відкривався новий, незвіданий світ: сяючі рибки, морські коники, свинки, білки, а навіть зайці, що плавали серед водоростей. Згодом з’явилися більші істоти — ведмеді з риб’ячими хвостами, смугасті акулячі тигри, а трохи згодом — щось настільки гігантське, що було важко сказати, що саме перед ними. Але за кількістю плавників можна було здогадатися — це озерна сороконіжка. Точніше — сорокоплавниця.

— А що, як дна й справді немає?.. — раптом озвався Майлон. — Розумію, звучить безглуздо, але ж ми у світі фантазій. А тут можливе все.

— Саме так! — з вогником в очах підхопила Вероніка. — Усе можливо: і правда стародавньої легенди, і існування скрині. Я вірю, що сам Всесвіт веде нас. Він теж не хоче загибелі цього світу. Хіба ми маємо право сумніватися, якщо перед нами — мета врятувати всіх цих дивовижних істот?