Розділ 6: Слонозавр і зникаючий світ

Перейшовши через міст, троє друзів продовжили шлях углиб зачарованого лісу. Він ставав усе густішим, і з кожним кроком перед ними відкривалися нові куточки дивовижного світу. На гілках дерев висіли гнізда, сплетені з прозорих ниток, схожих на павутину, але таких, що переливалися всіма кольорами веселки. З-під листя вистрибували крихітні звірятка з очима, що сяяли, мов зорі. Один коник з з величезними крилами, наче в метелика, раптом стрибнув просто на ніс Вероніці. Дівчинка розсміялася — у комахи було кругле, майже людське обличчя, і воно виразно усміхалося. Здавалося, це створіння було самою добротою і радістю.

Вероніка навіть не встигла як слід розгледіти це миле створіння, як воно раптом розсипалося в повітрі прозорим пилом, залишивши по собі легке сяйво й зникнувши, ніби його й не було. Дівчинка ахнула й відскочила назад.

— Що сталося? — стривожено запитали Дейв і Маілон.
— Воно… зникло! — прошепотіла Вероніка. — Метелик чи коник… не знаю точно, хто це був. Назву його Метоник. Він просто розтанув у мене на очах…

— Схоже, все ще гірше, ніж ми думали, — похмуро додав Дейв. — Якщо навіть істоти зникають просто так, нам потрібно поспішати. Поки ще є що рятувати.
— Але в нас немає чіткого плану, — зауважив Маілон.
— Головне — йти вперед і вірити в успіх, — твердо сказала Вероніка. — Навіть маленький крок — це все одно крок. Зараз ми маємо прямувати до озера. Я відчуваю, що це правильний шлях.

— З нашою швидкістю ми втрачаємо надто багато часу, — зітхнув Маілон.
— Легко тобі казати, — пробурчав Дейв. — Ти ж олень, можеш бігати швидко, а я — дерево. Я взагалі не повинен рухатися. Спасибі Вероніці, що я взагалі говорю і ходжу!

Раптом у хащах щось яскраво спалахнуло. І ще до того, як вони встигли зрозуміти, що відбувається, повз них пронісся цілий табун примарних єдинорогів із сріблястими гривами. Їхні тіла були напівпрозорі, ніби виткані з ранкового туману, а рухи — легкі, немов вони парили над землею, не торкаючись її жодної миті. Жодного звуку — лише сяйво, біг і магія.

— Ось воно! — захоплено вигукнув Маілон. — Всесвіт справді нас чує і надсилає допомогу!
— Наче так, але ні, — сумно відповів Дейв. — Вони ж примарні. На них не сядеш. І при такій швидкості — не те що застрибнути, навіть розгледіти як слід не встигаєш.
— Шкода… — пробурмотів Маілон, проводжаючи табун поглядом.

Усі троє дивилися їм услід — із захопленням, що побачили таке диво, і з легким сумом, бо цей шанс виявився недосяжним.

Раптом з кущів почувся тріск. Друзі насторожились. З хащів вийшло… величезне створіння. На перший погляд — слон. Але варто було йому повністю вийти на світло, як стало зрозуміло: в нього був хвіст, довгий і важкий, наче в доісторичного ящера, а хода — легка, як у балерини. У Вероніки округлилися очі.

— У нього два хоботи?! — вигукнула вона, але потім зрозуміла, що другий «хобот» — це й був той динозавроподібний хвіст.
— Що це ще за... Слонозавр! — вирвалося у Майлона.
— А схоже, це наш новий транспорт, — із задоволеною усмішкою заявила Вероніка.
— Ти тільки поглянь на його ноги... — з благоговінням вимовив Дейв. — Один його крок — мов десять людських. І рухається він швидше, ніж можна подумати про такого велетня.
— А він взагалі в курсі, що став нашим транспортом? — з острахом уточнив Майлон.
— Головне — бути ввічливими, — сказала дівчинка, простягаючи велетню булочку від дідуся Клокера.

Слонозавр, побачивши дівчинку, здається, дуже здивувався. Видно, не часто тут у лісі зустрінеш людину, а тим паче — дівчинку. Він обнюхав частування, захлопав вухами, схвально заусміхався і раптом граційно опустився на коліна, запрошуючи їх зручно вмоститися на спині.

І вже за кілька миттєвостей друзі стрімко мчали лісом, високо над землею, пробираючись крізь густі зарості. За ними тягнувся широкий слід — притиснуті кущі, зламані гілки й подекуди повалені дерева, що сміливо стали на шляху могутньої істоти.

— А ти ще й чудовий переговорник! — сміючись, вигукнув Майлон. — Цікаво, чи колись я перестану тобою захоплюватися?
— Тільки не перестарайся, а то я ще загорджуся, — усміхнулася у відповідь дівчинка.

Так, на спині доброзичливого велетня, з гарним настроєм і краплиною надії в серці, вони продовжили свій шлях. Не знаючи, які випробування чекають попереду — та вже готові зустріти їх.