Розділ 5: Веселковий шлях

Вони вмостилися за дерев’яним столом. Дідусь налив білого чаю з химерного чайника, зробленого, звісно ж, у формі годинника, і поставив перед ними ще теплі булочки та баночку з варенням. Варення було малиновим, ніжним і неймовірно ароматним — жодної кісточки.
«Ще один плюсик цьому світові», — з усмішкою подумала Вероніка.

Поки дівчинка ділилася своєю історією, Клокер неквапливо жував булочку, попиваючи чай. Коли вона закінчила, равлик із годинником на спині похитав головою:
— Ти дуже смілива, Вероніко. Але скажи, з чого ти взяла, що зможеш врятувати цей світ? Багато хто вже намагався — найхоробріші, найсильніші. Тепер хтось мучається в темницях, хтось переховується, як я. Будь-яке повстання придушується ще в зародку. Ніхто ще не дістався замку Тана… і ніхто не повернувся з його полону.
— Я просто хочу жити в цьому чудовому світі й подружитися з кожним. Навіть із Таном. Я вірю, що колись і він стане моїм другом, — щиро відповіла дівчинка.

Старий завмер, недожована крихта булочки застигла в нього в лапці.
— Другом, кажеш? — перепитав він, уважно дивлячись на неї. — Таке чую вперше. Всі тепер мріють про його падіння, а ти — про дружбу. Ти справді особлива. У тобі не лише хоробрість, а й рідкісний дар — бачити світло навіть у найгустішій темряві.

Він замислився, а тоді продовжив:
— Гаразд. Я допоможу тобі, чим зможу. Хоч роки вже не ті, щоб битися з темрявою, але порадою — так. Є одна стара легенда. Кажуть, у самому серці лісу є бездонне озеро. І на самому його дні — скриня, в якій зберігається «Плід Бажання». З’ївши його, можна загадати одне заповітне бажання, яке обов’язково здійсниться.
— Я теж про це чув, — пожвавився Маілон. — Мій дідусь розповідав мені про нього в дитинстві. Я думав, це просто казка.
— Багато хто так вважає, — кивнув Клокер. — Але в цьому світі, як ти вже знаєш, можливе багато чого. Щоправда, у плода є обмеження: не можна завдати шкоди іншому й не можна змінювати минуле, якщо воно не твоє.
— Шкода, — зітхнув Маілон. — Це перше, що спало мені на думку...

— Можливо, цей шлях і не ідеальний, — сказала Вероніка, — але іншого в нас поки що немає. Дякую вам за цю розповідь. Вона вселяє надію.
— Вам пора, — раптом промовив Клокер, прислухаючись до чогось. — Здається, мене вже знайшли. У вас є п’ять хвилин, щоб піти. Я спробую затримати час... наскільки зможу.

Він повільно поповз за кут, залишаючи за собою тонкий, світний слід. Вероніка помітила, що стрілки на мушлі равлика побігли назад, і здогадалася — він вже почав відмотувати час. На столі тим часом непомітно з’явилися три загорнуті вузлики, від яких йшов солодкий аромат випічки. Поряд лежала записка: «Вам у дорогу. Сподіваюся на вас. З повагою, Клокер».

Друзі схопили частування й вибігли в ліс крізь знову з’явлені двері.

Вони бігли, не озираючись. Ніхто не хотів зустрічі ні з крилатими жабами, ні з їхніми куди страшнішими родичами. Лише добігши до поваленого трухлявого пня, вони зупинилися перевести дух і обговорити наступний крок.
— Нам потрібно йти до озера, — твердо сказала Вероніка. — У нас з’явився шанс. Ми не можемо його втратити.
Маілон кивнув:
— Я з вами. Завдяки вам я живий, і тепер хочу допомогти повернути фантазію цьому світові. До того ж... я люблю пригоди.

Згодом шлях привів їх до велетенського каньйону. Він був таким глибоким, що дна не було видно, ані вправо, ані вліво не проглядалося кінця. Через прірву вів підвісний міст, але він був зруйнований — дошки зірвані, канати перерубані. Друзі й без слів зрозуміли, чиїх це рук справа.

— Що будемо робити? — запитав Маілон.

Дейв спробував виростити дерева, витягуючи їх прямо зі своїх рук. Стовбури з тріском тягнулися і тягнулися, але не дотягнулися до іншого берега. Він опустив плечі.
— Не вийшло… — засмутився він. — Недостатньо частинок фантазії. Маілоне, може, ти спробуєш? Ти ж можеш виростити крила. Це ідеальний момент — повір у себе. Згадай свою мрію і зосередься. Головне — віра.

— Ти правий, — кивнув оленятко. — Я повинен це зробити. Заради себе… і заради вас усіх. Моя черга допомогти вам.

Маілон поглянув на друзів, потім заплющив очі. В повітрі застигла напруга. Раптом — спалах. Із його спини вирвалося біле сяйво, і розкрилося красиве крило — легке, витончене, як пелюстка хмарини.
Друзі ахнули.

Але друге крило… так і не з’явилося.

Оленятко розплющив очі й з трепетом подивився на друзів. По їхніх здивованих обличчях він зрозумів: щось пішло не так. Озирнувшись через плече, він зрозумів — що саме.
— А де друге? — вигукнув Дейв. — Ти що, про нього забув?
— Я… я не знаю, — розгублено пробурмотів Маілон. — Усе йшло добре, але в якусь мить… я засумнівався. І все пішло шкереберть. Я підвів нас усіх.
— Ти майже впорався, — сказав Дейв, підбадьорюючи його. — А це вже половина перемоги. Наступного разу в тебе обов’язково вийде. Просто зараз у повітрі мало фантазії — потрібно бути цілком зосередженим.
— Дякую тобі, — зітхнув Маілон. — Але… як же ми тепер перейдемо?

Почався дощ. Останнім часом він ішов усе частіше й частіше.

І тут друзі помітили: Вероніка стоїть осторонь із заплющеними очима. Навколо неї — цілковита тиша. А потім… небо осяяло світло.

Над каньйоном з’явилася яскрава веселка.

Дівчинка розплющила очі й усміхнулась:
— Поки одні бачать перешкоди, інші — можливості.
Вона ступила вперед, взяла невидиму нитку й потягнула веселку до себе, наче притягуючи її. Веселка опустилась і перекинулась від одного краю урвища до іншого, утворивши міст.
— Хто сказав, що міст має бути дерев’яним або металевим? Іноді він може бути… фантазійним, — додала вона з легкою гордістю.

— А по веселці точно можна ходити? — з сумнівом запитав Маілон.
— Якщо віриш у це — можна, — впевнено відповіла Вероніка і ступила на сяючий шлях.

За нею пішли й її друзі.
— Ти справді неймовірна, — прошепотів Маілон, дивлячись на її силует, що віддалявся на тлі сяючої дуги.
— Ти й справді зможеш урятувати цей світ, — з надією сказав Дейв.