Розділ 4: Маілон і хранитель часу

Вайд і Вероніка йшли стежкою, без зупину розмовляючи. Їм здавалося, що вони знають одне одного вже сто років. Цей світ виявився дивовижним, і з кожним кроком Вероніці все більше хотілося його врятувати.

Раптом десь у глибині лісу пролунав слабкий стогін.
— Ти це чула? — насторожився Вайд.
— Так, звідти! — відповіла Вероніка, вказуючи на зарості.

Вони кинулися на звук і незабаром побачили під невеликою скелею оленятко. Але воно було не зовсім звичайне — на його спині тріпотіли крихітні крильця. Воно лежало, притиснувшись до землі, й не могло підвестися.

— Що сталося? — нахилилася над ним Вероніка.
— Я знову не розрахував розмір крил… — сумно прошепотіло воно. — Коли ми дорослішаємо, у нас з’являються крила. Треба лише цього щиро побажати. Але зараз у повітрі так мало фантазії, що я навіть уявити не можу, якими вони мають бути. Я думав, цього разу вийде. Розбігся зі скелі, стрибнув… а вони виявилися занадто маленькими. Я просто впав.

— Ми тобі допоможемо, — впевнено сказав Вайд. Він поглянув на Вероніку. — Ти можеш його зцілити. Просто уяви, що його рана зникла. Головне — щиро цього захотіти.

Дівчинка підійшла ближче, заплющила очі, зосередилася… Вона дуже старалася. За хвилину вона відкрила очі, сподіваючись побачити диво. Але нічого не сталося.

— Може, ти просто не досить сильно цього захотіла? — м’яко сказав Вайд. — Зі мною ж вийшло.
— Я дуже старалася… — сумно сказала Вероніка.
— Отже, справа лише в одному, — пробурмотів Вайд. — Фантазії в повітрі знову стало менше...

— Нам треба поспішати! — сказала Вероніка. — Але спершу ми повинні допомогти цьому милому...

— Я не «створіння», — ображено перебив її оленятко. — Я Маілон.
— Вибач! Дуже рада знайомству, Маілоне. А я — Вероніка. Це мій друг Вайд.
— Маєш ідеї, як ми можемо тобі допомогти? — запитав Вайд.

Маілон на мить замислився, а потім сказав:

— Неподалік оселився один старий. Можливо, він зможе допомогти, — сказав Маілон.

— Ну то чого ми чекаємо? — зраділа Вероніка. — Ходімо!

Вони обережно допомогли Маілону підвестися, і всі троє вирушили лісом. Через деякий час вони вийшли до дивного будинку, що виглядав як величезний годинник з зозулею. Він стояв серед дерев, наче виріс просто з землі. На даху повільно крутилися іржаві шестерні, а зверху чорніло маленьке віконце для зозулі. Більше ні дверей, ні вікон видно не було.

— І куди тут стукати? — здивовано спитав Вайд.

— Можна й не стукати, — озвався жвавий голос ізсередини. — Просто проходьте повз — і стукати не доведеться.

— У нього, здається, характер ще той… — прошепотів Вайд.

— Я не буркотун! — миттю відгукнувся голос. — Просто не люблю гостей.

— Вибачте за турботу, — ввічливо сказала Вероніка. — Нашому другові потрібна допомога. Нам більше нікуди йти.

Запала коротка пауза. Потім у стіні з’явилися двері. Вони самі собою відчинилися.

Друзі обережно увійшли. Усередині будинок виявився набагато більшим, ніж здавалося зовні. Стіни були завішані всілякими годинниками — від крихітних до величезних, з маятниками і без. У повітрі пахло маслом і свіжою випічкою.

З-за рогу виповз… равлик. Але не звичайний! У нього була довга сива борода, а замість мушлі — величезний годинник із трохи заіржавілими стрілками.

— Мене звати Клокер, — представився він. — Не надто шаную гостей. Неспокійні зараз часи. Але ви, бачу, добрі. Отже, допоможу.

— Я — Вероніка, а це мої друзі — Вайд і Маілон. Нам дуже потрібна допомога. Маілон упав і пошкодив ногу. Через нестачу фантазії я не змогла його зцілити…

— Розумію, — кивнув старий. — Я — хранитель часу. Можу повертати його назад. Хоча зараз — лише на п’ять хвилин. Цього ледь вистачає, щоби втекти від посіпак Тана. Вони вже давно полюють на мене. Раніше я міг відмотати час на години, навіть дні. Тоді б просто повернув ногу Маілона у стан до падіння. Але…

— П’ять хвилин нам не допоможуть… — зітхнув Маілон, уже готуючись іти.

— Але… — раптом сказав Клокер, — у мене є мазь. Особлива. З подібною дією. Остання баночка. Більше не зможу її зробити — потрібні інгредієнти ростуть тільки в горах, а туди йти небезпечно. Ви ж самі знаєте чому.

Він дістав маленьку баночку й обережно намастив рану. Вона почала світитися і поступово затягнулася. Ще трохи — й від неї не залишилося й сліду.

— Цей світ не перестає мене дивувати! — вигукнула Вероніка.

— Дякую, дякую! — радісно застрибав Маілон.
— Пусте, — відмахнувся дідусь. — Вона саме для цього й була створена.
— А тепер… розкажіть, що ви забули в лісі? — запитав він, примружившись хитро.
— Це довга історія… — почала Вероніка.
— Обожнюю довгі історії, — усміхнувся Клокер і поставив чайник на плиту.