Розділ 3: Світ забутих фантазій

Вероніка і її новий друг крокували по м’якій траві, освітленій сяйвом химерних квітів. Дівчинка не могла відвести погляду від створіння, що йшло поруч. Воно рухалося повільно, але впевнено. Його кроки були легкі, ніби вітер ворушив листя, а очі світилися лагідним, теплим світлом.

— Як тебе звати? — спитала вона, дивлячись на нього знизу вгору.

Створіння трохи помовчало, ніби замислилося, але не відповіло.
— Тоді… я назву тебе Вайд, — вирішила Вероніка. — Не знаю чому, просто… здається, це твоє ім’я.

Створіння зупинилось на мить, ніби прислухалося до імені, а потім кивнуло.
— Вайд… мені подобається, — прошелестіло воно.

Вероніка усміхнулась. Її страх зник. Тепер вона була не сама.
— А що це за місце? — запитала вона, дивлячись на небо, де пончикові хмари ліниво пливли, немов човники по річці.

Вайд подивився вдалечінь і заговорив:
— Це Світ Фантазій. Він з’явився дуже давно, коли люди почали мріяти. Щоразу, коли хтось уявляв щось неймовірне — невидимого птаха, шоколадні ріки, літаючі будинки — ці думки народжували іскорки. Коли про них забували, вони не зникали, а збиралися тут, у цьому світі. Так він і виріс — зі забутих фантазій і нездійсненних мрій.

— Тобто… я потрапила у світ, який хтось колись вигадав,… але забув? — здивувалась дівчинка.
— Саме так. А повітря тут теж чарівне. Воно наповнене тим, що ми називаємо фантазіями — крихітними іскрами магії. Хто вміє вірити, той може ними користуватися. Ти повірила — і я ожив. Це твоя сила, Вероніко.

Дівчинка довго мовчала. Її серце було сповнене нових почуттів — здивування, радості, очікування.
— А де ж усі люди? — нарешті спитала вона.

Вайд помовчав. Його обличчя затьмарилося, а голос став серйозним:
— Це довга історія. Одного разу тут з’явився хлопчик. Його звали Тан. Він був розумний, здавався старшим за інших і дуже цікавився світом. Спочатку він радів, грався з іншими, товаришував… але згодом сталося щось дивне.

Він замовк на мить.
— Що сталося? — прошепотіла Вероніка.

— Він зрозумів, що… не може фантазувати. Як би не намагався — нічого не виходило. Жодної мрії, жодного вигаданого образу. Він був першим, із ким таке трапилось. Усі намагалися йому допомогти, ділилися своїми історіями, підтримували. Але Тан замкнувся в собі, його думки потемніли. Він почав заздрити тим, хто вмів мріяти. Він пішов… далеко, в гори, шукати відповіді.

— І що було далі? — з тривогою запитала Вероніка.

— Його майже забули. Але тоді почалося жахливе. Фантазії почали зникати. Люди почали забувати мрії. Повітря перестало бути чарівним. Дехто покинув ці землі, розчинився у забутті. Інших… схопили.

— У полон? — злякано перепитала дівчинка.

— Саме так, — кивнув Вайд. — У нас був король — Баступ Безкінечний.

— Чому його звали «Безкінечний»? — перебила Вероніка.

— Бо він був першим і залишився назавжди. Адже тут ніхто не вмирає — доки живе фантазія, живе і людина. Але Тан обдурив його, заманив у гори й ув’язнив у темниці. Там, у своєму замку, він збудував Вежу Старості. Ця вежа висмоктує фантазію з повітря й накопичує її в темному підземеллі.

— Навіщо?

— Щоб стати Імператором Фантазій. Йому чужді мрії, але він хоче володіти ними. Він перетворює фантазії на свою силу, створює чудовиськ, підкорює їх. Як ті летючі жаби, що напали на тебе. Вони — його творіння й слуги. Він хоче забрати все й продавати фантазії, керувати світом одноосібно. А без фантазій ми… зникнемо.

Голос Вайда став ледь чутним. Він опустив погляд.
— Без короля люди… поховалися. Хто намагався боротися — тих схопили. Хтось утратив віру. Ми майже втратили все…

Вероніка мовчала. Серце її стислося. Але в цій тиші всередині неї вже почала народжуватись нова мрія — мрія врятувати цей світ.