Розділ 2: Таємничий ліс і зефірні ягоди

Ліс був густий, але не страшний. Листя на деревах переливалося всіма кольорами веселки, а між корінням шаруділи невидимі, але доброзичливі істоти. Вероніці було трохи лячно, але вона повторювала про себе:
— Я не одна. Я просто ще не знайшла свого друга.

Вона йшла вузькою стежкою, яка незабаром закінчилася. Тоді дівчинка пішла просто по траві, намагаючись не загубити орієнтири. Навколо неї то й справа з’являлися дивовижні тваринки: пухнасті кульки з крильцями, довговухі равлики й світлячкові жабенята, які стрибали догори дригом.

Раптом Вероніка відчула голод. Живіт заурчав. Вона зупинилася й побачила кущі з м’якими ягодами, схожими на зефір. Обережно зірвавши одну, вона скуштувала її — і її очі засяяли від задоволення. Це був смак полуниці з легким ванільним присмаком. Поруч росли грибочки, які пахли фруктами й, здається, були їстівними.

Наситившись, Вероніка відчула себе сильнішою та сміливішою. Але тут щось знову заворушилося серед дерев.
— Хто тут? — прошепотіла вона, озираючись.

З-за дерев вилетіла величезна істота — крилата жаба розміром з ведмедя! У неї були очі-намистинки й довгий липкий язик. Вона з шумом плюхнулась перед Веронікою й загрозливо квакнула.
— А-а-а-а! — закричала дівчинка й упала на землю, закривши голову руками.

Але раптом пролунав гучний тріск, і хтось став між нею та чудовиськом. Це була висока істота, схожа на дерево, з гілками замість рук і сяючими очима.

Вона голосно вдарила корінням об землю, і жаба налякано злетіла назад у хащі.

Вероніка з подивом дивилася на свого рятівника. Вона впізнала його — це був той самий кущ, якого вона обійняла на галявині. Її сльози й щире бажання знайти друга оживили його.
— Ти… ти ожив! — прошепотіла вона, притискаючи долоні до грудей.

Створіння повільно кивнуло. Його обличчя було добрим і трохи сонним, наче воно щойно прокинулось після довгого сну.
— Привіт, Вероніко, — промовило воно тихим голосом, схожим на шелест листя.

Дівчинка не вірила власним вухам. Її бажання здійснилось. У неї з’явився друг.