Розділ 1: Галявина пончиків і квітів

Тепло. Воно першим торкнулося її щік, мов легкий подих літа. Вероніка повільно розплющила очі. Над нею розстелялося незнайоме небо — не блакитне, як завжди, а переливчасте, наче намальоване акварельними фарбами: ніжно-бузкове із золотими вкрапленнями… Але ще більш дивовижними були хмари, що неквапливо пливли по ньому. Вони мали форму пончиків. Рожеві, шоколадні, з кольоровою посипкою.

Вона лежала на м’якій траві, оточена квітами, яких ніколи раніше не бачила. Одні були схожі на крихітні лампочки й лагідно світилося, інші — нагадували мерехтливі зірочки. Вони не просто росли — вони повертали свої пелюстки до неї й ніби обнюхували, хоч і не мали носиків. Здавалося, вони намагались зрозуміти, хто перед ними. Повітря було солодким, як ваніль і мед.

Один з пончиків відірвався від хмари, повільно опустився вниз і впав просто Вероніці на коліна. Дівчинка сіла й радісно заплескала в долоні. Вона відкусила шматочок — і її очі засвітилися від захвату.

— Де я?..

Серце закалатало швидше. Все навколо було водночас прекрасним і дивним. Дерева здіймалися вгору, мов колони давнього храму, але їхні крони були зроблені з паперових листків, ніби сотні дітей власноруч вирізали їх ножицями.

Позаду почувся сплеск — вона обернулася. Неподалік тік струмок. Час від часу з нього вистрибували прозорі рибки й, мов привиди, пролітали над водою, а тоді знову пірнали в потік.

Вероніка підвелася. Її тіло здавалося трохи легшим, ніж завжди, а кроки віддавалися в повітрі дивним відлунням — ніби сам світ прислухався.

— Це сон? — прошепотіла вона. — Чи… фантазія?

Хоча вона й не могла повірити в те, що відбувається, усе здавалося реальнішим, ніж сама реальність. Навіть вітер — він співав. Не просто дув, а справді співав. І мелодія ця ніби відлунювала десь у її душі.

— Якщо все насправді, то що це за світ? І як я тут опинилася? — дивувалася вона.

Вона намагалася пригадати бодай щось — звідки, як і чому вона тут. Але всі спроби були марними. Єдине, що вона пам’ятала — це своє ім’я. Вероніка.

— Ну й нехай. Може, згадаю пізніше. А поки — роздивлюся цей чарівний світ! — вигукнула вона і побігла через галявину, збираючи квіти й ловлячи солодкі хмари. Їй здавалося, що це — найщасливіше місце на світі.

Та з часом її радість почала трохи згасати. Пробігши всю галявину — від далеких гір до тіні густого лісу, Вероніка раптом усвідомила: вона зовсім одна. Жодної людини, жодного друга. Лише вітер, квіти й пончики…

Вона сіла під сяючим деревом і майже розплакалась.
— Я так хочу з кимось поговорити… — прошепотіла вона.

Раптом серед дерев щось заворушилось. Вероніка підскочила й побачила силует — високий, людський. Із завмиранням серця вона підбігла, обійняла його… але це був лише дивний кущ-дерево, схожий на людину.

Розчарування було надто сильним, і з очей дівчинки покотилися сльози. Вона притислася до куща, наче до старого друга.
— Я не здамся, — нарешті сказала вона. — Якщо тут немає нікого, з ким я можу поговорити, тоді я піду далі, поки не знайду.

Їй дуже хотілося дізнатися більше про це фантастичне місце. Хотілося з кимось поговорити і знайти друга. Вона витерла сльози й, стиснувши кулачки, ступила в ліс.