Глава 4_Матвій

Ходив поміж прилавків, розглядав годинники і все чогось чекав. Ніяк не міг позбутися почуття, що от-от має щось трапитися. Справжнє диво, як сказала вчора червона шапочка. І про неї теж не міг ніяк припинити думати… Така мала і така кумедна! Чого тільки коштує поїхавша на очі шапка і лупа, більша за половину її обличчя!

Віра кидала погляди з-за стільниці та щось писала у телефоні. Матвій давно знав, що подобається дівчині, проте нічого не хотів з цим робити. Вона інколи бувала навʼязливою, а інколи недоречно кидалась словами, та чоловік звик завжди давати людям ще один шанс! Знав, як багато він може коштувати для тих, у кого ніхто не вірить. Він і сам таким був. Пропаща душа, як казала матір... Добре, що була ще й старша сестра і її приклад надихнув взяти життя у власні руки!

— Про що задумався? — тоненький голосок пролунав десь з-під прилавку.

Усмішка сама собою розтягнула уста, ще до того, як побачив дівчинку. Вона і вчора була такою маленькою? Оу… Соня просто зняла шапку, що додавала їй зросту на цілу голову й тримала її у руках.

— Привіт, шапочко! А я на тебе чекав.

— Справді? — запалилися очі дівчинки.

— Так! — відповів і зрозумів, що це таки правда. — Твоїй мамі сподобався подарунок?

— Угу. Вона ще плакала вночі, коли думала, що я не чую. Мабуть, виплакувала сльози, аби не нести їх у завтрашній день. Так дідусь говорить.

— Мудрий у тебе дідусь!

— Звичайно. Бо він дуже старий! Йому вже цілих мільйон років!

Мала підійшла ближче і потягнула за штанину, аби опустився до неї, що і зробив.

— Мама сказала, що я можу подарувати тобі щось у відповідь. Щось дуже і дуже цінне!

Соня відкрила рюкзачок, трохи там порилася і дістала замотану в подарунковий папір лупу. За формою здогадався.

— І що тут? — запитав з інтересом.

Дівчинка підійшла ближче і прошепотіла на вухо.

— Тут моє справжнє диво. Я поділюсь з тобою!

Мала вклала подарунок в його долоню і так таємниче, як могла, прошепотіла:

— Я ще з нею не розлучалася, бо її тато подарував. Сказав, що вона завжди допоможе мені побачити те, що не можуть побачити очі. Це правда!

В горлянці раптом пересохло. Здалося, що взявши подарунок, Матвій візьме на себе неабияку відповідальність, та пальці самі потягнулися до обгортки. Відмовити він просто не міг.

Чорна ручка з видряпаним іменем “СОНЯ” легко помістилася в долоню. Здалося, чи від неї по руці й справді пробігли мурахи?

— І як це працює?

— Дуже просто! Наводиш лупу на те, що справді хочеш побачити та бачиш серцем.

Матвія справді дивувала ця дівчинка. Така доросла і водночас мала! А її вислови? Ще ніколи не стикався з подібним.

— Де ти набралась таких слів?

— Від діда! Він письменник. Та в нас і всі у сімʼї від діда набрались! Він не любить дурників. Сам так сказав!

Клацнув малу по носі, на що вона смішно зморщилась і фиркнула, а потім навів лупу на дитяче обличчя і застиг. Не помічав раніше, що очі у дівчинки карі біля зіниць й зелені ближче до райдужок. Точнісінько як у нього! Ще одне диво в скриньку новорічних див! Може лупа і справді чарівна?

Підвівся, глянув на Віру за стійкою і помітив, що щоки в неї почервоніли під очима. Вона добре замазала це косметикою, та хіба від чарівної лупи приховаєш? Мабуть, знову мама хворіє і знову в тяжкому стані… Треба підвищити їй новорічний подарунок від доброго онука Діда Мороза! Вже навіть став звикати до своєї нової посади...

Взяв лупу й вийшов з магазину до просторого коридору. Новорічні прикраси, блискучі вітрини й сяйво скляних бутиків і крамниць: все це було неймовірно красивим і радістю відгукнулося в серці. Все ж в класному місці він працює! А потім Матвій побачив її…

Молода жінка стояла з закритими очима, спираючись на поручні. Її обличчя було сховане за водоспадом довгих каштанових пасем волосся, яке відблискувало від гігантської гірлянди на самій стелі торгового центру. Жінка схрестила руки на грудях, ніби обіймаючи й захищаючи себе. Тонкі пальці зарилися в волосся, а на запʼястку зблиснув годинник золотого кольору з сердечком на циферблаті.  Несподівано боляче кольнуло в грудях. Здалося, що тендітний стан і ніжний образ пробралися крізь збільшуване скло прямо до самого серця.

В горлянці вкотре пересохло. Стояв, ніби заворожений, і просто дивився, не в силах відірвати погляд чи бодай ворухнутися.

— Це моя мама! — нізвідки поряд зʼявилася мала й взяла його за руку. — Ходімо?

— До неї?

Матвію хотілося підійти, та здавалося, жінка так глибоко у власних думках, що він лише порушить її спокій.

— Угу. Вона тебе трохи боїться, та це не на довго! Я тобі допоможу! Зараз побачить, що ти красунчик, а ще й онук Діда Мороза, і одразу ж закохається!

— Думаєш? — усміхнувся Матвій. Було ясно, що мала задумала їх звести, та був не проти. Хоча б познайомитись для початку…

— Точно знаю!

Соня впевнено потягнула його за руку. Чоловік робив крок за кроком, проте зовсім не відчував відстані. Бачив лише, як повільно, ніби крадькома, вдихає мама Соні повітря на повні груди. То в неї хворе серце? Захотілося віддати їй своє, як би банально це не звучало…

— Привіт. — зупинився він поряд.

Жінка відкрила очі, повернула голову й підібралася вся. Здавалося, вона була дуже здивована. І Соня мовчала, хоча зазвичай тараторила, як мала тарахтілка…

— Привіт… — все ж відповіла мама дівчинки й потерла пальцями годинник з сердечком.

— Не буду вам заважити! — випалила мала, підморгнула й пішла до невеликого острівця з дитячими сріблястими заколками.

— Ем… Пробачте її! — усміхнулася жінка, а Матвію знову перехопило подих. Звідки така реакція і чому в грудях поряд з нею так щемно?

Обоє розуміли, що задумала Соня, проте чоловік зовсім не відчував через це незручності.

— За те, що шапочка пообіцяла мені допомогти, а сама одразу ж втекла?

— Оу…