Глава 2_Соня

На другому поверсі торгового центру був великий блискучий магазин з годинниками. Соня бачила його, як блукала повз у пошуках Діда Мороза, та не наважилася зайти. На вході був ще один непривітний охоронець.

— Привіт, Стасе! — потиснув йому руку новий знайомий і вручив мішок з подарунками. — потримай поки.

— Здоров, Морозе! Авжеж, потримаю.

Вони увійшли до магазину і Соня стиснула чоловічу руку сильніше. Від гарних блискучих святкових прикрас їй перехопило подих.

— Вааа… — протягнула дівчинка і ткнула пальчиком в срібну кульку поряд зі своїм носом.

— Матвіє Олександровичу! А ми вас чекали трохи пізніше і в бенкетному!

З-за стійки вискочила гарна білявка й з широчезною посмішкою зупинилася поряд.

— Привіт, Віро! Я подарунки хотів лишити у кабінеті. Та зараз ми з червоною шапочкою по іншій справі прийшли.

Соня лише згодом зрозуміла, що червона шапочка, то про неї, коли помітила своє відображення в дзеркалі й червоно-оранжеву шапку з помпоном на голові.

— То тебе звуть Матвій? — запитала, коли Віра лишилась розмовляти з бабусею, а вони з онуком Діда Мороза пішли далі.

— Так. А тебе, дай вгадаю, Соня?

Дівчинка затулила рота долонею і глянула здивовано.

— Звідки ти знаєш?

— Я ж справжній Мороз. Памʼятаєш? Я все знаю!

Мала навела на чоловіка лупу і пильно глянула одним оком. Хотіла розгледіти брехню, та побачила лише дуже гарне обличчя і як переливаються блискітками його оленячі ріжки.

— Звідки в тебе такі ріжки?

— У Рудольфа позичив. Тільки йому не кажи! А тепер ходімо.

Матвій усміхнувся і потягнув її до дальнього прилавка з гарнющими жіночими годинниками. Вони минули невелику ялинку, прикрашену срібними сніжинками й шишками. В магазині грали щедрівки різними мовами світу, а коли новий знайомий почав підспівувати, дівчинка подумала, що він справді знає абсолютно все!

Соня недовго обирала подарунок, який мав би стати справжнім дивом для її мами. Вони разом з Матвієм вирішили, що найкраще підійде наручний годинник, аби мама змогла носити його завжди при собі. Зупинилася дівчинка на тонкому й красивому годиннику золотого кольору. На циферблаті було всього лише кілька чисел, а під ними велике серце.

— Ось цей ніби справжнє диво!

Соня взяла в долоні прикрасу і піднесла до неї лупу, розглядаючи сердечко всередині.

— Воно ніби висипане з піску, а переливається, ніби пісок живий! Чи це чарівний пилок? Я такий сьогодні вже бачила під лавкою!

— Якщо тобі подобається, то це мій тобі подарунок!

Онук Діда Мороза виглядав таким милим і добрим, що Соня не витримала й обійняла його за ногу, хоч мама і казала триматися подалі від незнайомців! Долоня чоловіка спочатку невпевнено, а потім міцніше стиснула її плече.

— А у шапочки губа не дура… — присвиснула поряд Віра, проте одразу ж знітилася під поглядом Матвія і повернулася за свою стійку.

— Це дуже дорого! — втрутилася бабуся. — У нас є гроші. Не з собою, та ми могли б самі купити. Такі дорогі подарунки приймати негоже!

Соня відчула, як стискається серце. Вона не може зараз віддати подарунок назад! Просто не може! Вона сьогодні ж має віддати його мамі, коли та повернеться з лікарні, аби завтра, в Новий Рік мама була здорова й всі прикрощі полишила у старому році!

— Слухайте, для мене годинник не дорожчий за дитячу віру. У вас чудова дівчинка, і я, як онук Діда Мороза, не можу підвести її напередодні Нового року. В мене і самого троє малих племінників і я знаю як це важливо!

Далі Матвій знову щось сказав бабусі на дорослому і вона його зрозуміла. Проте Соні вже було байдуже. Вона дуже хотіла скоріш подарувати матусі справжнє диво!

Коли прощались з новим знайомим, Соня знову обійняла його за ноги й міцно притиснулась. Вона вже не памʼятала татка, бо коли він став янголом була ще малою чотирирічкою, тому ніколи не думала, що від широкої чоловічої долоні тепла більше, ніж від сонця.

— Бувай, мала! — з усмішкою клацнув дівчинку по носі Матвій.

— Не така я вже і мала, — трохи обурилася Соня. — Самотужки знайшла Діда Мороза! Ну, чи його онука… Таке не кожен може!

— Згоден на всі сто!

— Мені от би такого діда… — пробурмотіла за стійкою Віра, а потім сховала за волоссям почервонілі щоки, коли зрозуміла, що всі її почули.

Бабуся вже пішла до виходу, а Соня все ж обернулася і запитала про те, що мучило її останні хвилини.

— А в тебе є дружина? — ніби без цікавості запитала, проте затамувала подих, очікуючи на відповідь.

— Ні, — знову усміхнувся Матвій. — Ще не зустрів тієї самої, та й навряд скоро зустріну…

Дівчинка хитро усміхнулася, підморгнула одним оком, як у фільмах роблять, і задоволена пішла до бабусі. Пора підготуватися до повернення мами й подарувати їй справжнє диво!