ЕПІЛОГ

Вітер піднімався знизу, з темряви, і торкався скель так, ніби пам’ятав усе, що тут колись відбувалося. Будинок стояв тихий. Світло у вікнах — тепле, живе. Всередині сміялися. Хтось сперечався. Хтось намагався всіх заспокоїти і, здається, сам сміявся першим. Життя. Те саме, яке після стількох років нарешті перестало бути просто виживанням.

Вона стояла далеко. Достатньо далеко, щоб її не відчули. Достатньо близько, щоб бачити. Її погляд повільно ковзнув по вікнах. Не поспішав. Наче вона не дивилася. Згадувала.

Його вона впізнала одразу. Навіть через стільки часу. Навіть через усе, що було. Він стояв трохи осторонь, як завжди. Але тепер — не сам.

Жінка поруч із ним щось сказала, і він ледь нахилився до неї. Рух був майже непомітний. Надто тихий, щоб чужі звернули увагу. І надто особистий, щоб вона могла не зрозуміти. Потім він торкнувся її. Просто. Без страху. Без відстані. Без тієї холодної стриманості, за якою колись ховав усе живе.

На мить у її погляді щось здригнулося. Не біль. Не жаль. Щось глибше. Темніше. Вона зробила крок назад у тінь, і темрява прийняла її так, ніби вона ніколи з неї й не виходила.

Тиша повернулася. А потім — ледь чутно, майже як подих:

— Отже… ти все ж навчився любити.

Легкий усміх торкнувся її губ. І зник.

— Подивимось, як довго це триватиме.

Вітер знову піднявся. І коли він стих — її вже не було. Але відчуття присутності залишилося. Наче історія, яка ще не закінчилась. Вони думали, що ця ніч стала початком їхньої вічності. Вони не знали, що за їхнім світлом уже спостерігали.

І що минуле, яке Джейсон поховав п’ятсот років тому, ще не закінчилося.

Воно було початком нової історії.