РОЗДІЛ 20 Частина 2

Ліліт стояла біля урвища. Не на самому краю. Трохи далі. Достатньо близько, щоб чути, як ніч унизу дихає темрявою. Достатньо далеко, щоб більше не доводити собі, що вона не боїться впасти. Вітер підіймав її волосся, чіплявся за тонку темну тканину сукні, за ажурний край, який відкривав лінію плечей. Холод торкався шкіри, але не міг пробратися глибше. Не сьогодні.

Сьогодні в ній було занадто багато тепла. За спиною світився дім. Тихо. Живо. Її дім.

У ньому спав Сем. Уже не смертний хлопчик, якого вона боялася пережити. Не дитина, вік якої вона колись рахувала людськими роками, знаючи, що одного дня він піде далі без неї або вона — без нього. Тепер він був там. Дихав. Бурчав на Фей. Думав про їжу навіть після того, як смерть намагалася забрати в нього право жартувати.

Алекс теж був там. Її син не по крові. Її син, бо серце не питало документів, коли розширювалося, щоб умістити ще одну дитину.

Ліліт заплющила очі. І в цю мить почула Джейсона. Не кроки. Його. Вона вже навчилася впізнавати його присутність раніше, ніж він торкався. Наче її тіло знало те, що душа прийняла не одразу: він поруч.

— Я знала, що ти прийдеш, — сказала вона, не обертаючись.

Він не відповів. Просто підійшов ззаду й обійняв її. Одразу. Без паузи. Без тієї давньої стриманості, яка колись стояла між ними, як ще одна стіна. Його руки лягли їй на талію, теплі й сильні, і Ліліт відразу притулилася до нього спиною, вплітаючи пальці в його пальці. Так, ніби це було найприродніше місце для неї у світі.

Можливо, так і було.

— Ти завжди приходиш сюди, коли тобі треба щось зрозуміти, — сказав Джейсон біля її скроні.

Ліліт ледь усміхнулася.

— Сьогодні ні.

— Ні?

— Сьогодні я прийшла не зрозуміти.

Вона відкрила очі й подивилася в темряву.

— Усвідомити.

Його губи торкнулися її волосся.

— Що саме?

Ліліт довго мовчала. Не тому, що шукала слова. А тому, що боялася, що коли скаже це вголос, воно стане надто великим для її грудей.

— Що моя вічність стала досконалою.

Джейсон завмер. Вона відчула це всім тілом.

— Досконалою? — тихо перепитав він.

— Так.

— Після всього, що було?

— Саме після всього, що було.

Вона повернулася в його руках. Тепер стояла до нього лицем. Його руки лишилися на її талії, її долоні лягли йому на груди. Вона дивилася в його очі. Ті самі сині очі, які колись здавалися їй холодними, колючими, майже нелюдськими. Очі чоловіка, що навчився тримати цілий клан і не показувати, де в нього болить.

Тепер вона тонула в них, як у нічному океані. І не хотіла рятуватися.

— Коли я була смертною, — сказала вона тихо, — я весь час намагалася вміститися в чиєсь уявлення про мене.

Джейсон не перебивав.

— Бути хорошою матір’ю. Дружиною. Жінкою, яка не просить забагато. Не говорить занадто голосно. Не відчуває занадто сильно. Не ламається не вчасно. Не злиться, коли їй боляче. Не сміється, коли іншим незручно від її сміху.

Вона ледь усміхнулася. Не весело.

— Для когось я була надто емоційна. Для когось — надто пряма. Для когось — надто різка. Для когось — недостатньо тиха. І я так довго намагалася не займати зайвого місця, що одного дня майже забула, скільки мене насправді.

Джейсон дивився на неї так, ніби кожне її слово торкалося не слуху, а старої рани в ньому самому.

— А потім прийшли ви, — сказала Ліліт. — Ти. Нік. Фей. І я подумала, що ваша вічність — це теж роль. Тільки дорожча. Красивіша. Холодніша. Ти був лід. Нік — вогонь, який спалював усе навколо, щоб ніхто не помітив, що йому самому боляче. Фей — тиха вода, яка бачить глибше, ніж каже.

Вона торкнулася пальцями його сорочки.

— А я тоді не розуміла, що ви не жили. Ви трималися.

Джейсон повільно вдихнув.

— Ти побачила це?

— Не одразу. Я ж не така мудра, як Фей, і не така самовпевнена, як Нік.

— Ти самовпевнена.

— Ні. Я просто часто роблю вигляд, що знаю, куди йду, а потім по дорозі вже вирішую, як вижити.

На його губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Це пояснює багато.

— Це пояснює все.

Він усміхнувся ширше, і Ліліт на мить забула, що хотіла сказати. Бо це досі вражало її. Його усмішка. Те, що вона існує. Те, що вона тепер може народжуватися просто так — від її слів, її дурниць, її погляду.

— Ось, — сказала вона раптом.

— Що?

Вона підняла руку й торкнулася куточка його губ.

— Це. Коли ти смієшся.

Його усмішка стала тихішою.

— Через тебе.

— Не тільки.

— Ні, — погодився він. — Уже не тільки.

Він подивився через її плече в бік дому.

— Через них теж.

Ліліт не обернулася. Вона знала, кого він має на увазі.

— Сем живий, — прошепотіла вона.

— Так.

— Алекс нарешті сказав  мамо.

— Так.

— Нік, здається, зробив Фей пропозицію.

Джейсон завмер. Ліліт закусила губу.

— Ой.

Він подивився на неї.

— Що?

— Можливо, я не мала це казати.

— Нік зробив Фей пропозицію?

— Якщо випадкове слово “дружина”, паніка в очах і подальше небажання забирати це назад вважається пропозицією, то так.

Джейсон кілька секунд дивився на неї мовчки. А потім засміявся. Тихо. Глибоко. Так, як він сміявся тепер тільки поруч із нею і своїми. Ліліт дивилася на нього, і в горлі раптом стало гаряче.

— Бачиш? — сказала вона.

— Що?

— Моя вічність досконала.

Він перестав сміятися. Не тому, що радість зникла. Вона просто стала глибшою.

— Через Ніка й Фей?

— Через усе.

Вона поклала долоню йому на серце.

— Через Сема. Через Алекса. Через цей дім. Через Ніка, який називатиме мене катастрофою до кінця віків і буде вважати це компліментом. Через Фей, яка робитиме вигляд, що не плаче, коли буде щаслива. Через тебе.

Він накрив її руку своєю.