РОЗДІЛ 19

Алекс зайшов тихо. Занадто тихо. Сем одразу це зненавидів. Не сам факт, що Алекс зайшов, а те, як він зайшов: ніби в палаті лежала не людина, яка вже встигла посваритися з Фей, вимагати холодильник і пережити кілька спроб Ліліт нагодувати його “чимось легеньким”, а крихка річ, яку можна зламати зайвим вдихом. Сем повернув голову на подушці й примружився.

— Якщо ти прийшов із обличчям мученика, то одразу попереджаю: я сьогодні приймаю тільки фрукти, воду і нормальні жарти.

Алекс зупинився біля дверей.

— Фей сказала, тобі не можна фрукти.

— Фей сьогодні взагалі багато чого сказала. Я вже вибірково її поважаю.

Алекс не усміхнувся. Погано. Сем зітхнув.

— Ох. Настільки серйозно?

Алекс підійшов ближче, але не сів.

— Як ти?

— Чудово. Мене вчора застрелили, перелили, переплавили, зробили безсмертним і майже посадили на лікарняну дієту. З усіх пунктів найгірший останній.

— Сем.

— Що?

— Не треба.

Сем замовк. Подивився уважніше. Алекс стояв біля ліжка з таким обличчям, що будь-який нормальний жарт просто розсипався б на підлозі. Він був блідий, з темними колами під очима, і тримав руки так, ніби не знав, куди їх подіти.

Чисті руки. А все одно винні.

— Сядь, — сказав Сем.

— Я постою.

— Сядь, бо ти виглядаєш так, ніби зараз впадеш драматичніше за мене.

Алекс різко глянув на нього. Сем підняв брови.

— О. Реакція. Вітаю, ти ще живий.

Алекс сів. Не близько до ліжка. Не далеко. Рівно настільки, щоб не торкатися, якщо не доведеться. Сем помітив.

— Ти будеш так сидіти, ніби я зараз вибухну?

— Ти вчора майже помер.

— Технічно — не зовсім.

— Сем.

— Добре. Погана техніка. Мовчу.

Кілька секунд вони мовчали. Алекс дивився на край ковдри. Сем — на нього. Потім Алекс сказав:

— Я думав, якщо між нами колись хтось стане попереду, це буду я.

Сем не відповів одразу. Це було не те, що можна перебити дурницею.

— Я безсмертний, — продовжив Алекс. — Сильніший. Старший у цьому світі. Я думав… якщо щось станеться, я буду тим, хто закриє тебе.

Сем повільно вдихнув. У грудях ще боліло. Не так, як учора. Але достатньо, щоб кожен вдих нагадував: тіло нове, а пам’ять про кулю стара.

— Ну, — сказав він нарешті, — ти погано планував.

Алекс підняв очі. Сем ледь скривився.

— Я ж син Ліліт. У нашій родині плани існують, щоб у вирішальний момент хтось зробив абсолютно не те, що всі собі уявляли.

На обличчі Алекса щось здригнулося. Майже усмішка.

— Це правда.

— Звичайно, правда. Мамі кажеш “не провокуй”, а вона подивиться так, що вже пізно. Їй кажеш “чекай тут”, а вона вже на пів дороги до катастрофи. Їй кажеш “це небезпечно”, а вона така: “отже, я правильно йду”.

Алекс усе ж таки видихнув короткий сміх. Сем теж. Але потім сміх упав. Бо вони обоє знали: за цими жартами була кров. І страх. І те, що могло стати кінцем.

— Я не закривав безсмертного, — сказав Сем тихіше.

Алекс завмер.

— Я закривав тебе.

Усе. Простіше вже не можна. Сем дивився йому прямо в очі.

— У ту секунду ти не був “той, хто витримає краще”.Не був безсмертним. Ти був моїм братом. І в тебе стріляли.

Алекс ковтнув.

— Я знав би, що робити.

— Можливо.

— Я б витримав.

— Можливо.

— То чому?

Сем дивився на нього довго. Потім дуже просто сказав:

— Бо я не хотів перевіряти.

Алекс відвів погляд. Його щелепа напружилася. Сем бачив, як він тримається. І це було майже гірше за сльози.

— Не роби з цього підвал, у якому тебе роками катуватимуть твої ж думки, — сказав Сем.

Алекс різко подивився на нього.

— Ти зараз серйозно?

— Так.

— І саме так вирішив це сформулювати?

— Я після ритуалу. Поетична муза ще на лікарняному.

Алекс заплющив очі.

— Я бачу твою кров, коли закриваю очі.

Сем перестав усміхатися. Ось воно. Не “я винен”. Не “пробач”. А те, що справді лишилося.

— Я теж бачу дещо, — сказав він.

Алекс відкрив очі.

— Що?

— Твоє обличчя.

Сем говорив повільно. Без жарту.

— Перед тим, як усе стало темним. Я не пам’ятаю всього. Але пам’ятаю, як ти дивився. І я подумав… ні. Не подумав. Відчув. Що якщо це останнє, що я побачу, то принаймні ти живий.

Алекс здригнувся.

— Не кажи так.

— Добре.

Сем зробив паузу.

— Не буду.

Алекс глянув на нього майже з підозрою.

— Ти щойно надто легко погодився.

— Бо я не дурний.

— Спірно.

— Бо мама мене вб’є, якщо почує, що я красиво формулюю власну готовність здохнути за брата.

— Вона вже майже вбила б тебе.

— Ось. Я роблю висновки.

Цього разу Алекс усміхнувся. По-справжньому. Ненадовго, але Сем це побачив.

— Я не хочу, щоб ти носив це сам, — сказав Сем. — Не хочу, щоб ти дивився на свої руки так, ніби вони щось забрали. Вони мене тримали. Я це пам’ятаю шматками, але пам’ятаю.

Алекс опустив погляд на руки.

— Я не втримав тебе.

— Ти знову починаєш?

— Сем

— Ти мене тримав, поки приїхали інші. Ти кричав так, що я, здається, хотів вижити тільки щоб сказати тобі заткнутися.

Алекс хрипко засміявся.

— Я кричав?

— Як сирена під час кінця світу. Дуже невитончено.

— Вибач.

— Не вибачайся. Було ефектно. Ми ж про це домовлялися.

Алекс похитав головою.

— Я просив тебе не падати тупо, а не ловити кулі грудьми.

— Інструкція була нечітка.

— Ти нестерпний.

— Так, але тепер довгостроково.

Вони мовчали. І ця тиша вже не різала так, як раніше. Сем трохи зсунувся на подушці й поморщився. Алекс одразу нахилився.

— Болить?

— Ні, я просто насолоджуюся драмою.

— Сем.

— Болить, але менше.