РОЗДІЛ 18 Частина 2

Наступного дня Сем уже не виглядав так, ніби смерть залишила на ньому свою руку. Не добре. До “добре” було ще далеко.

Але регенерація працювала. Шкіра повернула колір. Дихання стало глибшим. Погляд — яснішим. І якщо вчора він жартував на чистій упертості, то сьогодні в цих жартах уже знову було щось його.

Живе. Нестерпне. Справжнє. Фей сказала, що йому треба спати. Сем сказав, що сон — це чудово, але обід звучить перспективніше. Фей подивилася на нього так, що він без зайвих суперечок заплющив очі.

Коли він прокинувся наступного разу, біля вікна стояв Джейсон. Один. Сем кілька секунд мовчки дивився на нього, потім хрипко сказав:

— Якщо ти прийшов сказати, що після перетворення мене знімають із сімейного харчування, я буду протестувати.

Джейсон повернувся.

— Я врахував ризики.

— Це мудро. Я відчуваю, що став довгостроковою загрозою для бюджету.

— Після вчорашнього це найменша з наших проблем.

Сем хотів відповісти. Не відповів. Бо почув у голосі Джейсона те, під що жарт не ліг би. Джейсон підійшов ближче й сів у крісло біля ліжка. Не надто близько. Не так, як Ліліт, яка після всього ще не могла відпустити його руку надовго. Не як Алекс, який стояв у дверях щоразу так, ніби перевіряв, чи Сем досі дихає.

Джейсон сів рівно, спокійно, без зайвих рухів і Сем зрозумів: ця розмова не буде легкою.

— Я живий, — сказав він тихіше. — Якщо ти про це.

— Я бачу.

— І, здається, безсмертний.

— Так.

— Це ще треба буде окремо обговорити. У мене є кілька претензій до процедури.

— Передаси Фей.

— Я ще хочу жити довго. Тому, мабуть, не передам.

На мить у кутику губ Джейсона з’явилося щось схоже на усмішку. Потім зникло.

— Я прийшов не через процедуру.

Сем повільно кивнув.

— Зрозумів.

У палаті стало тихо. За вікном був звичайний день. Непристойно звичайний після того, як учора Сем перестав бути смертним. Десь у коридорі приглушено говорили. У моніторі рівно відбивався його пульс. Сем слухав його й усе ще не до кінця вірив, що це його серце.

Нове. Старе. Його. Джейсон сказав:

— За п’ять століть я бачив багато.

Сем не перебив.

— Бачив, як люди вбивали за владу. Як безсмертні зраджували кров заради впливу. Як брати ставали ворогами через страх, ревнощі або гордість. Бачив клятви, які ламалися в ту мить, коли ставало небезпечно.

Він замовк на секунду. Сем дивився на нього вже без усмішки.

— Але щоб смертний став перед кулею заради безсмертного, — сказав Джейсон, — такого я не бачив ніколи.

Сем опустив погляд.

— Цей безсмертний був Алексом.

— Я знаю.

— Не безсмертним, сильнішим і  тим, хто мав би витримати.

Він ковтнув.

— Просто Алексом.

Джейсон кивнув.

— Твоїм братом.

Сем не відповів одразу. Потім тихо сказав:

— Так.

Одне слово. Без захисту. Без жарту. І саме тому воно прозвучало сильніше. Джейсон дивився на нього довго.

— Ти ніколи не був для мене просто сином Ліліт.

Сем підняв очі. Здавалося, ця фраза влучила в нього несподіваніше, ніж усе, сказане до того.

— Ти виріс на моїх очах, — продовжив Джейсон. — Я пам’ятаю тебе хлопчиком. Надто гучним, надто впертим, постійно голодним і впевненим, що світ має підлаштуватися під твою логіку.

Сем ледь видихнув крізь ніс.

— Звучить правдиво.

— Потім ти став підлітком і логіки стало ще менше.

— Образливо.

— Чесно.

Сем хотів усміхнутися, але не зміг до кінця, бо в голосі Джейсона під цими сухими словами була не насмішка. Пам’ять. Присутність.

— Я бачив, як ти дорослішав, — сказав Джейсон. — Не щодня. Не так, як Ліліт чи Джо. Але достатньо, щоб ти ніколи не був чужим.

Сем мовчав. Це слово — “чужим” — раптом стало важким. Джейсон опустив погляд на свої руки.

— У тебе був батько.

— Так.

— Хороший батько.

Сем трохи напружився.

— Так.

— І мій друг.

Після цих слів у палаті з’явилося ще одне ім’я, хоч ніхто його не вимовив одразу. Джо. Сем подивився вбік.

— Він тебе дуже поважав.

— Я його теж.

— Я знаю.

Джейсон говорив обережно. Не тому, що боявся, а тому, що не хотів торкнутися чужої любові грубо.

— Я не прийшов забирати його місце.

Сем різко повернув до нього голову.

— Я знаю.

— Добре.

— Але ти все одно мав це сказати.

Джейсон ледь кивнув.

— Так.

Сем повільно видихнув.

— Я не зможу називати тебе татом.

— Я не прошу.

— Не тому, що ти…

— Сем.

Він замовк. Джейсон подивився на нього прямо.

— Я розумію.

І в цьому “розумію” було більше, ніж у довгій промові. Сем кілька секунд просто дивився на нього. Потім тихо сказав:

— Це слово зайняте.

— Так.

— І я не хочу робити вигляд, що можна просто додати ще одне поверх. Так неправильно.

— Я згоден.

Сем провів рукою по обличчю. Рух вийшов втомлений, дорослий.

— Але це не означає, що я не розумію, що ти зараз робиш.

Джейсон не відповів.

— Ти не просиш у мене слова, — сказав Сем. — Ти даєш мені місце.

На обличчі Джейсона щось змінилося. Ледь, але Сем побачив.

— Так, — сказав Джейсон.

Сем кивнув. Повільно.

— Тоді я теж скажу чесно.

Він подивився не на Джейсона, а кудись у простір між ними. Наче так було легше.

— Я не зможу назвати тебе батьком…  Але я буду знати, що він у мене є.

Джейсон не ворухнувся. І це було правильно, бо будь-який рух міг би зламати цю мить.

— Якщо колись тобі знадобиться батьківська рука, — сказав він тихо, — вона в тебе є.

Сем ковтнув.

— Я знаю.

— Не тому, що ти став безсмертним.

Сем підняв очі.

— Не тому, що ти врятував Алекса. Не тому, що ти тепер частина клану.