РОЗДІЛ 18 Частина 1

Коли Ліліт вийшла з палати, коридор здавався чужим. Біле світло. Стіни. Тиша, в якій ще недавно стояв страх. Десь за склом Фей говорила з лікарем тихим, рівним голосом. Нік сперся плечем об стіну біля дверей і мовчав. Це саме по собі вже було ознакою, що день вийшов за межі нормального. Алекс сидів на лавці навпроти. Не так, як сидять люди, які чекають.Так, ніби його просто опустили туди, а він не знав, що робити з тілом далі.

Лікті на колінах. Голова опущена. Пальці зчеплені так міцно, що побіліли кісточки. Руки були чисті, а дивився він на них так, ніби кров досі там.

Ліліт зупинилася. У неї майже не залишилося сил. Кров ніби забрала з тіла вагу. Ноги були ватні, у голові шуміло. Хотілося сісти просто на підлогу біля дверей палати й не рухатися кілька годин. Хотілося повернутися до Сема, торкнутися його грудей, переконатися, що вони піднімаються. Знову. І ще раз. І ще раз.

Але Алекс сидів у коридорі так, ніби Сем вижив, а він сам — ні.

Ліліт пішла до нього. Нік підняв очі. Не сказав нічого. Тільки ледь відступив убік, даючи їй пройти. Алекс почув кроки, але не підняв голови.

— Він спить, — сказала Ліліт.

Алекс кивнув. Не подивився на неї.

— Фей сказала, що поки стабільний.

— Так.

Знову кивок. Пальці стиснулися ще сильніше. Ліліт сіла поруч. Повільно. Тіло не дуже погоджувалося, але вона все одно сіла. Між ними залишилася маленька відстань. Не чужа. Болюча.

— Алекс.

— Не треба.

Голос був тихий. Сухий. Занадто дорослий для того, хто щойно майже втратив брата.

— Треба.

Він похитав головою.

— Не зараз.

— Саме зараз.

Він нарешті підняв очі. У них було стільки вини, що Ліліт на мить забракло повітря. Не страху. Не тільки болю. Вини. Тієї, яка не просто сидить у грудях, а починає жерти людину зсередини, переконуючи, що кожен чужий біль має її ім’я. Ліліт знала цю темряву. Занадто добре.

— Ти не маєш права брати це на себе, — сказала вона.

Алекс ледь усміхнувся. Неправильно.

— Не маю права?

— Так.

— Він лежав там через мене.

— Ні.

— Ліліт…

— Ні.

Вона сказала це спокійно. Без крику, але так, що він замовк.

— Вина — страшна річ, Алекс. Вона не просто болить. Вона бреше. Вона бере чужу любов, чужий вибір, чужу відвагу і перекручує все так, ніби це твій злочин.

Він дивився на неї. Не моргав.

— Сем не зробив це через твою помилку, — сказала вона. — Він зробив це через те, ким ти для нього є.

Алекс різко відвів погляд.

— Я мав бути швидшим.

— Він усе одно зробив би те саме.

— Ти не знаєш.

— Знаю.

Тепер він подивився на неї з болем майже злим.

— Звідки?

— Бо я знаю Сема.

Голос у неї здригнувся, але вона втримала його.

— Я знаю свого сина. Коли він любить, у нього немає часу думати. Він спершу кидається, а вже потім, якщо виживе, починає жартувати про холодильник.

Алекс закрив очі. На секунду куточок його губ здригнувся. Не усмішка. Пам’ять про неї.

— Ти з дитинства був його братом, — сказала Ліліт тихіше. — Не по крові. Не по клану. Не по паперах. По тому, як ти був поруч.

Алекс не рухався.

— Коли мені було темно, — продовжила вона, — ти був біля нього. Ти не знав, як рятувати дорослу жінку від її власної порожнечі, але ти знав, як бути поруч із хлопчиком, який дивився на маму й не розумів, куди вона зникає.

Він повільно повернув до неї голову.

— Я нічого особливого не робив.

— Робив.

— Я просто…

— Був.

Ліліт подивилася на нього прямо.

— Для дітей це іноді більше, ніж усе інше. Ти був. Ти грав із ним. Слухав його дурниці. Терпів, коли він ліз до тебе. Дозволяв йому злитися. Дозволяв бути малим тоді, коли я не завжди могла дати йому все, що мала б.

У Алекса здригнулося обличчя.

— Не кажи так.

— Чому?

— Бо ти була хорошою мамою.

Ліліт не усміхнулася.

— Я була живою мамою. Не завжди хорошою. Не завжди сильною. Але я любила його.

— Він це знав.

— Так. І ще він знав тебе.

Алекс опустив погляд.

— Він прив’язався, — сказала вона. — Сильно. Ти став для нього не просто другом. Не просто сином Джейсона. Ти став тим, за кого він би кинувся без думки.

— І кинувся.

— Так.

Вона ковтнула.

— І я ненавиджу це. Як мати — ненавиджу. Бо він міг померти. Бо він лежав там, а я не знала, чи почую ще хоч одну його дурну фразу. Я ненавиджу, що світ поставив його перед таким вибором.

Алекс дивився на неї, і в очах у нього щось ламалося від її чесності.

— Але я не ненавиджу тебе, — сказала вона. — І не дозволю тобі ненавидіти себе за те, що Сем любить тебе так сильно.

Алекс різко видихнув. Наче ці слова влучили не в голову, а в тіло.

— Я не знаю, як із цим жити.

— Я знаю.

Він подивився на неї.

—Тобі потрібно просто жити. 

Просто. Жорстко. Без прикрас.

— Бо якщо ти перетвориш його любов на свою провину, ти образиш її. Він не помирав за твою вину. Він боровся за твоє життя.

Алекс закрив очі. Ліліт поклала руку на його зчеплені пальці. Він здригнувся, але не відсторонився.

— Ти маєш жити так, щоб він не пошкодував, — сказала вона. — Не карати себе. Не ховатися. Не робити з його вибору клітку для себе.

— А якщо я не зможу?

— Тоді я буду нагадувати.

Він відкрив очі. Втомлені. Мокрі. Дитячі й дорослі одночасно.

— Ти?

— Так.

— Навіть якщо я буду нестерпний?

— Нестерпний  Сем. Ти не конкурент.

І він засміявся. Ледь. Зламано, але засміявся. Ліліт теж. Тихо, а потім сміх упав, і між ними залишилося те слово. Те саме, яке вирвалося в нього там, у коридорі.

Мам.

Вона відчула, як воно знову піднімається між ними, не сказане, але живе. Алекс першим відвів погляд.