РОЗДІЛ 17 Частина 2

Вони чекали. Фей сказала, що перехід почався правильно. Що кров прийнята. Що ритм стабілізується. Що тепер треба кілька хвилин. Кілька хвилин. Після всього, що було, це звучало майже як знущання. Ліліт досі тримала Сема за руку. Не так міцно, як під час ритуалу, але все ще так, ніби її пальці не довіряли ні Фей, ні монітору, ні рівному писку апарата.

Сем дихав. Спершу ледь. Потім глибше. Кожен вдих був нерівний, важкий, але вже його. Не повністю від апарата. Не повністю від чужої крові. Його тіло наче згадувало, що має робити, і злилося, що йому довелося це згадувати в такому стані.

— Дихання вирівнюється, — тихо сказала Фей.

Ніхто не відповів. Усі боялися злякати цю фразу. Джейсон сидів з другого боку ліжка, досі під’єднаний до лінії. Обличчя бліде, плечі напружені, погляд нерухомо тримався на Семі. Він не мав зараз права впасти. Не після того, як обіцяв Ліліт дійти з нею до межі.

Нік стояв біля дверей поруч із Алексом. Алекс не сідав. Не міг. Його руки були вже чисті, але він усе одно час від часу дивився на пальці, ніби там ще залишалося те, що не змивається водою.

Нік помітив. Не сказав нічого. Просто стояв поруч. Сем раптом вдихнув різко. Глибоко. Так, ніби тіло виринуло з-під води й вперше саме взяло повітря. Ліліт нахилилася.

— Семе?

Його пальці сіпнулися в її руці. Алекс зробив крок уперед. Нік одразу вперся долонею йому в груди.

— Не лети.

— Він..

— Я бачу.

Сем вдихнув ще раз. Великий, хрипкий, жадібний вдих. І відкрив очі.

У палаті стало так тихо, що навіть апарат ніби почав пищати обережніше. Сем дивився в стелю. Не кліпав. Кілька секунд він був ніби не тут. Ніби повернувся не весь, а шматками: спершу дихання, потім погляд, потім біль, потім розуміння, що навколо надто багато облич.

Його очі повільно зрушили вбік. Фей. Джейсон. Ліліт. Нік. Потім він почав шукати. Не всіх. Одного.

— Алекс, — прохрипів він.

Алекс зірвався з місця. Цього разу Нік тільки різко видихнув і відпустив.

— Обережно! — кинула Фей.

Алекс уже був біля ліжка. Нахилився так швидко, ніби Сем міг зникнути, якщо він не встигне.

— Я тут, — сказав він. — Чуєш? Я тут.

Сем сфокусував на ньому погляд. Повільно. Важко. Потім губи в нього ледь сіпнулися.

— Це було… — він закашлявся, зморщився, але вперто продовжив: — достатньо ефектно?

Алекс завмер.

— Що?

Сем видихнув майже смішок.

— Я ж не впав… так тупо, як ти.

На секунду Алекс просто дивився на нього. Не розумів. А потім зрозумів. Той старий жарт. Та дурна фраза після його власного перетворення, коли він, ще слабкий і злий на весь світ, сказав Сему: “Коли буде твоя черга — не падай так тупо. Зроби це ефектніше”.

І Сем запам’ятав. Звісно, запам’ятав.

Він лежав зараз після куль, крові, смерті й ритуалу, ледь тримав очі відкритими — і першим ділом витягнув із темряви саме це.

Алекс видав звук, який міг бути сміхом, якби не був майже плачем.

— Ти… — він нахилився ще ближче, обережно, ніби боявся торкнутися. — Ти придурок.

— Але ефектний ?

— Я тебе зараз доб’ю, і це теж буде ефектно.

— Не вийде, — прошепотів Сем. — Я тепер покращена версія.

Нік відвернувся до стіни.

— Ну все. Це він.

Фей прикрила рот рукою, але тільки на мить. Потім одразу нахилилася до монітора, ніби її раптом дуже зацікавили показники.

Джейсон опустив голову. Ліліт дивилася на сина й не могла вдихнути до кінця. Не через страх уже. Через нього. Через те, що він повернувся й першим словом покликав Алекса. Через те, що він не спитав, чи живий сам. Не спитав, що з ним зробили. Не спитав, чому всі виглядають так, ніби пережили війну.

Він шукав брата. І жартував. Господи. Її хлопчик жартував. Сем повернув голову до неї. Дуже повільно. Побачив її руку на своїй. Побачив її обличчя. І в ньому щось змінилося: жарт залишився десь біля губ, але очі стали м’якшими.

— Мам.

Це було майже шепотом. І цього вистачило, щоб її добити. Ліліт усміхнулася й заплакала одночасно. Не красиво. Не тихо. Просто сльози нарешті знайшли дорогу.

— Я тут.

— Ти плачеш?

— Ні.

Сем ледь примружився.

— Мам.

— Що?

— Ти безсмертна, а брешеш усе ще як людина.

Алекс коротко засміявся й закрив обличчя рукою. Ліліт хотіла насварити Сема. Не змогла. Вона нахилилася й дуже обережно поцілувала його пальці.

— Ти майже помер, нахабо.

— Але ж майже.

— Це не те слово, яке тебе рятує.

— Мені здається, сьогодні мене рятувало багато чого. Може, й це теж.

Фей різко глянула на нього.

— Менше розмов.

— Я тільки ожив.

— Саме тому.

— А можна мені хоч офіційно подати скаргу?

— На що?

Сем повільно перевів очі до Ніка.

— На сервіс. Дуже боляче. Харчування відсутнє. Люди стоять і плачуть. Атмосфера нервова.

Нік подивився на нього так, ніби вже шкодував, що той вижив достатньо, щоб говорити.

— Я зараз додам тобі атмосфери.

— Не можна. Я пацієнт.

— Ти проблема з пульсом.

— Але з пульсом.

Нік завмер на пів секунди. Потім пирснув. Різко. Зло. Полегшено. І цей сміх пішов по палаті хвилею. Не веселою. Живою. Алекс сміявся крізь сльози. Фей відвернулася, бо лікарям, очевидно, не дозволено плакати над пацієнтами, які скаржаться на сервіс після смерті. Джейсон нарешті дозволив собі видихнути так, ніби тримав повітря цілу вічність.

Сем повільно обвів їх усіх поглядом.

— Ого.

— Що? — спитала Ліліт.

— Я або реально майже помер, або ви всі дуже драматичні.

— І те, і те, — сказав Нік.

— Чудово. Я не люблю простих відповідей.

Алекс нахилився ближче.

— Ти пам’ятаєш, що сталося?

Сем подивився на нього. Усмішка стала слабшою.

— Не все.

Алекс напружився.

— Сем…

— Пам’ятаю тебе.