РОЗДІЛ 17 Частина 1

Сем лежав занадто тихо. Оце було найстрашніше. Не трубки. Не бинти. Не темні плями крові, які вже проступали там, де не мали б проступати. Не апарати, що дихали й пищали замість нього. Тиша.

Бо Сем ніколи не був тихим. Він щось жував. Завжди. Говорив із повним ротом, за що Ліліт сварилася, а він кивав так, ніби щиро кається, і через хвилину робив те саме. Він сміявся над власними дурними жартами. Сперечався з Ніком так, ніби це спорт. Дражнив Алекса. Ображався на чай без цукру, на пересмажене м’ясо, на несправедливість світу й на людей, які “не розуміють очевидних речей”.

Навіть коли Сем мовчав, він усе одно був шумом. Живим. Теплим. Нестерпним. Її. А тепер він лежав нерухомо, і ця тиша була неправильна настільки, що Ліліт хотілося вдарити по ній кулаком.

— Сюди, — сказала Фей.

Голос у неї був лікарський. Короткий. Сухий. Тільки очі видавали її. Джейсон сів з одного боку ліжка. Ліліт — з іншого. Між ними лежав Сем, блідий до прозорості, із заплющеними очима й чужим, страшним обличчям людини, яка надто далеко відійшла від себе. Ліліт взяла його за руку. Холодну. Вона не дозволила собі подумати це слово. Просто стиснула його пальці.

— Я тут, — сказала вона.

Сем не ворухнувся. Джейсон подивився на неї через ліжко. У його вену вже поставили голку. У її — теж. Фей перевірила лінії. Один раз. Другий. Потім підняла очі.

— Після початку назад дороги може не бути.

— Її вже нема, — сказав Джейсон.

Фей кивнула. Двері палати були прочинені. Алекс стояв біля них, блідий, із чистими вже руками, але дивився на них так, ніби кров усе ще була там. Нік тримав його за плече. Міцно. Без ніжності, але так, щоб той не рвонувся до ліжка в першу ж секунду.

Фей дала знак.

— Починаємо.

Кров Джейсона пішла першою. Темна лінія рушила трубкою до Сема. Ліліт дивилася на неї й думала, що безсмертя не мало приходити так. Не через пластик. Не під апаратний писк. Не в тіло її дитини, яке ледве тримається на цьому боці. Джейсон нахилився трохи вперед.

— Я даю йому безсмертя, — сказав він тихо.

Не для всіх. Для неї. Ліліт підняла очі.

— А ти даєш йому життя.

Вона не відповіла. Не змогла. Бо це було саме воно. Дві крові. Його — щоб відкрити Семові двері у вічність.

Її — щоб Сем дожив до миті, коли зможе крізь них пройти.

Ліліт повернулася до сина.

— Чуєш? — прошепотіла вона. — Він дає тобі вічність. А я тримаю тебе живим. Ти тільки не відпускай.

Нічого. Кров ішла. А Сем не змінювався. Оце почало лякати найсильніше. Не крик. Не біль. Відсутність відповіді. Ліліт дивилася на його обличчя, на губи, на повіки, на пальці у своїй руці. Нічого.

Її кров пішла другою лінією. Фей не відводила очей від показників.

— Повільно, — сказала вона. — Не більше.

Кров Ліліт рухалася тонкою червоною ниткою. До Сема. До її дитини. До того самого хлопчика, який колись казав, що в нього така сама кров, як у мами, і тому можна взяти його.

Ліліт стиснула його руку сильніше.

— Ти тоді хотів мене врятувати, пам’ятаєш? — сказала вона майже беззвучно. — Малий дурнику. Казав, щоб взяли твою кров, бо вона така сама.

Дихання Джейсона змінилося. Нік біля дверей опустив погляд. Він теж чув.  І в нього в голові щось боляче клацнуло.

Двадцять років.

Тоді Сем був дитиною й хотів витягнути матір своєю кров’ю. Тепер вона сиділа біля нього й робила те саме. Тільки світ, як завжди, вибрав найжорстокіший спосіб замкнути коло.

— Тепер моя черга, — сказала Ліліт.

Сем не відповів. Апарат пискнув. Раз. Різко. Фей повернулася до монітора.

— Є реакція.

Ліліт завмерла.

— Яка?

— Поки не знаю.

І тоді Сем здригнувся. Спершу пальці. Ледь-ледь. Потім усе тіло. Його спина вигнулася дугою, голова різко відкинулася, і з горла вирвався крик. Не схожий на голос Сема. Не схожий ні на що людське. Алекс кинувся вперед. Нік утримав його.

— Стояти.

— Відпусти!

— Ні.

— Він кричить!

— Я чую.

— Ніку!

— Я чую, сказав!

Сем кричав так, ніби його тіло не мало форми, у яку можна вмістити цей біль. Наче людські кістки, кров, серце — усе це було замалим для вогню, який у нього вливали.

Фей командувала. Коротко. Жорстко.

— Тримати лінію. Не збільшувати. Пульс?

— Зривається.

— Дихання?

— Нерівне.

— Стабілізацію. Ні, не так. Обережно !

Ліліт не чула всього. Тільки крик. Тільки руку Сема, яка судомно стискалася в її долоні.

— Семе !

Він не чув. Його тіло билося на ліжку, і кожен рух різав її гірше, ніж якби біль ішов через неї. Апарат затріщав частішими, рваними сигналами. Фей різко повернула голову.

— Серце не тримає.

У палаті щось зламалося. Не фізично. У всіх. Алекс рвонувся так сильно, що Нік обхопив його вже обома руками.

— Алекс, ні !

— Це Сем !

— Саме тому не лізь !

Нік дивився на хлопця на ліжку, і в нього перед очима на секунду стало не це тіло.

Інше. Ліліт. Тоді. Після побиття. Майже стерта. Майже не жива. Майже вже не та, що могла огризатися, кидатися словами, дивитися прямо в темряву й не відвертатися.

Вона тоді теж вигризала себе назад. Кров’ю. Болем. Чистою впертістю, яка не мала пояснення.

А тепер її син робив те саме. Її кров. Її кістка. Її чортів вогонь. Нік стиснув Алекса сильніше й прошепотів:

— Давай, малий.

Сем раптом задихнувся. Крик обірвався. Не закінчився — зламався. Його тіло різко впало назад на ліжко. Монітор завив. Рівніше. Довше. Страшніше. Фей побіліла.

— Ні. Ні, ні, ні.

Ліліт нахилилася над Семом.

— Ні.

Джейсон підвівся рвучко, але лінія в руці натягнулася, і Фей різко крикнула:

— Не рухайся!

Він завмер. Не тому, що підкорився. Тому що його кров досі йшла в Сема. Ліліт навіть не подивилася на нього. Вона вже не бачила нічого, крім сина.