РОЗДІЛ 16 Частина 2

— Нам потрібен ритуал, — сказав Нік.

Ніхто не перепитав, бо всі знали, про що він. У цьому коридорі не було місця для красивих пояснень. Біле світло різало очі, на руках Алекса темніла кров, за дверима реанімації Сем тримався за життя так тонко, що кожна секунда могла стати останньою.

Фей першою повернулася до Ніка.

— Він може не витримати.

— Знаю.

— Ніку.

— Я знаю, що таке ритуал.

Він сказав це тихо. Рівно. Без звичного гострого сміху. І саме від цього Ліліт подивилася на нього. Нік стояв біля стіни, але здавався не осторонь. Ні. Він був тут увесь. Усім тілом. Усім тим темним, впертим, злим теплом, яке ховав за сарказмом так довго, що сам майже повірив, ніби в ньому більше нічого нема.

— Людиною він не витягне, — сказав Нік.

Фей не відповіла. Це й було відповіддю. Алекс різко вдихнув, ніби його знову вдарили.

— Ні.

Джейсон стояв поруч із Ліліт. Не торкався її зараз. Можливо, боявся, що один дотик — і вона зламається. А може, навпаки: знав, що вона зараз тримається не на ньому.

На чомусь глибшому. Страшнішому. На материнському “ні”.

— Тоді робимо, — сказав Джейсон.

Фей різко підняла на нього очі.

— Твоя кров запустить зміну. Але він надто слабкий. Тіло може згоріти раніше, ніж прийме безсмертя.

— Що йому потрібно? — спитала Ліліт.

Фей мовчала одну секунду. Зайву. Ліліт усе зрозуміла до відповіді.

— Моя кров, — сказала вона.

Алекс заплющив очі. Фей видихнула крізь зуби.

— Ліліт…

— Моя кров.

— Це не просто переливання.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш.

Фей зробила крок до неї, і в її голосі нарешті зламався лікарський холод.

— Він тягнутиме з тебе силу. Тіло буде хапатися за твою кров, за зв’язок, за все, що в ньому ще впізнає життя. Якщо процес піде неправильно, він може зірвати тебе за собою.

Ліліт не кліпнула.

— Я дала йому життя один раз.

У коридорі стало дуже тихо.

— Дам ще раз.

Алекс похитав головою.

— Ні. Ні, ти не повинна…

— Повинна.

— Це через мене.

— Ні.

— Він закрив мене, Ліліт! Я стояв там, я навіть не побачив, а він

— Алекс.

Вона сказала його ім’я тихо, але він замовк, ніби вона поклала руку йому на груди.

— Він зробив це не тому, що ти винен. І не тому, що він дурень.

Нік ледь смикнув бровою.

— Хоча друге спірно.

Фей кинула на нього погляд. Нік не вибачився. Ліліт теж не усміхнулася, але ця коротка, дурна фраза не дала коридору остаточно провалитися в чорну діру.

— Він зробив це, бо ти для нього брат, — сказала вона. — У ту секунду він не думав, що ти безсмертний. Він взагалі не думав.

Алекс опустив голову.

— Він просто пішов між тобою і кулею.

— Але мам…

Це слово  знову вирвалося з нього майже беззвучно. Не як звернення. Як кров із рани. Ліліт почула. Її очі на мить здригнулися. Не більше. У будь-який інший день вона б зламалася від цього одного слова. Взяла б його обличчя в долоні, притиснула до себе, сказала б те, що чекало між ними роками.

Але за дверима помирав Сем.

І це слово — “мам” — вона просто поклала собі всередину. На потім. Якщо “потім” буде.

— Зараз не ти, — сказала вона м’яко й страшно твердо. — Зараз він.

Алекс кивнув. Не погодився. Підкорився. Нік відштовхнувся від стіни.

— Ми вже стояли тут.

Фей повернулася до нього.

— Ні.

— Так.

Він подивився на Ліліт.

— Тоді теж казали, що вона не витримає.

Ліліт завмерла. Не сильно, але Нік побачив.

— Вона лежала там, — продовжив він, киваючи в бік закритого крила, — майже стерта. Порожня. Поламана так, що навіть дивитися було важко. І всі ми думали, що тіло не витримає. Що кров, ритуал, безсмертя — усе може просто добити її швидше.

Фей заплющила очі. Бо пам’ятала. Усі пам’ятали.

— Але вона витримала, — сказав Нік. — Бо вона така. Бо ця чортова катастрофа вміє вигризати себе з могили зубами.

Ліліт дивилася на нього. У її очах уперше за цей час щось ворухнулося. Не надія ще, а зачіпка. Нік кивнув на двері реанімації.

— А там лежить її син. Її кров. Думаєш, він слабший?

Фей мовчала. Алекс підняв голову. Джейсон подивився на Ліліт. І побачив, як ця фраза входить у неї. Не заспокоює. Ні. Дає їй форму для віри.

Вона витримала. Він її кров. Він витримає теж.

— Так він витримає, — сказала Ліліт.

Тихо. Не для них. Для себе. Потім уже голосніше:

— Він витримає.

Фей різко видихнула.

— Я не можу обіцяти.

— Не треба.

Ліліт повернулася до Джейсона.

— Ти можеш?

Він зрозумів питання без пояснень. Можеш дати йому вічність? Можеш зробити це не як глава клану, а як той, хто колись обіцяв берегти її сім’ю?

Джейсон зробив крок ближче.

— Я дам йому свою кров.

Його голос був низький. Твердий. Без прикрас.

— Я запущу перетворення… А ти триматимеш його життям.

Вона дивилася на нього, не дихаючи.

— Я обіцяв тобі, — сказав він тихіше. — Тоді. Коли ти ще була людиною. Я обіцяв захистити твою сім’ю.

Ліліт стиснула губи.

— Джейсоне…

— Я не дам твоїй вічності стати раною від втрати дитини.

Слова вдарили її так, що вона на секунду втратила обличчя. Усе зійшло з неї. Сила. Тиша. Контроль. На одну мить вона стала просто матір’ю, яка стоїть у коридорі й розуміє: її син може не дожити до ранку.

Джейсон взяв її за руку. Цього разу вона вчепилася в нього сама.

— Не обіцяй того, чого не можеш втримати, — прошепотіла вона.

— Я не обіцяю результат.

Він нахилився ближче.

— Я обіцяю, що піду до цієї межі з тобою.

Вона заплющила очі. Цього вистачило. Не для спокою. Для кроку.

— Готуйте, — сказала Фей.

Вона вже знову була лікарем. Бліда, з червоними очима, але лікарем.