РОЗДІЛ 16 Частина 1

Лікарня пахла холодом. Не ліками навіть. Холодом, світлом і страхом, який тут умів ходити тихо, без черевиків, щоб не лякати тих, кому й так уже не було чим дихати.

Джейсон не питав дорогу. Він знав цей коридор. Ці двері. Це закрите крило клініки Фей, куди не потрапляли чужі, де не ставили зайвих питань, де кров іноді означала не просто смерть, а щось гірше. Межу.

Ліліт йшла поруч. Не позаду. Пальці ще пам’ятали його руку з кафе. Стіл. Каву. Його “переїдь до мене”. Її “так”. Те крихке, майже дурне щастя, яке виявилося таким теплим, що вона вже майже повірила: можна. А тепер у цьому самому тілі жила інша правда. Сем. В операційній. Критичний. 

Сем. Її син. Її дитина, яка вже давно була дорослим чоловіком, але це нічого не змінювало. Нічого. Бо материнське тіло не вміє правильно рахувати роки. Воно пам’ятає перший крик. Першу температуру. Першу кров з розбитого коліна. Першу ніч, коли ти сидиш поруч і думаєш: тільки дихай, маленький, тільки дихай.

І тепер вона знову йшла туди, де треба було думати тільки одне.

Дихай. Дихай. Дихай.

Вони завернули за ріг — і Ліліт побачила Алекса. Він стояв біля стіни. Нерухомо. Наче його там поставили й забули сказати, що можна рухатися. На ньому була кров. Не пляма. Не сліди. Кров була на його сорочці, на рукавах, на шиї, на долонях. Особливо на долонях. Вона засохла між пальцями темними лініями, але місцями ще блищала мокро.

 Кров Сема. Світ звузився до цих рук. Ліліт не закричала. Навіть не зупинилася. Просто щось всередині неї стало дуже тихим. Настільки тихим, що будь-який звук міг би розбити її навпіл.

— Де він? — голос Джейсона був рівний. Занадто рівний.

Фей стояла біля дверей операційного блоку. Бліда, зібрана, з волоссям, заколотим поспіхом. На ній був медичний халат, але вигляд у неї був не лікарський. Не до кінця.

Бо це був Сем. Не пацієнт. Сем.

— Оперують, — сказала вона. — Дві кулі. Одна пройшла навиліт. Друга… — вона коротко заплющила очі. — Друга зачепила те, що не мала зачепити.

Ліліт відчула, як пальці Джейсона стиснулися. Її пальці. Виявляється, він досі тримав її за руку.

— Він живий? — спитала вона.

Фей подивилася на неї. І цього погляду вистачило, щоб Ліліт зрозуміла: лікар у Фей ще тримається, а подруга вже стоїть на краю.

— Так.

Одне слово. Не обіцянка. Не надія. Факт. Поки що.

Ліліт кивнула. Не тому, що прийняла. Тому що тіло мало зробити хоч щось. Алекс повільно підняв голову. Його очі були відкриті, але не зовсім тут.

— Він… — голос зламався.

Ліліт обернулася до нього. І тільки тоді він ніби побачив її. Справді побачив.

— Я не встиг, — сказав він.

Він не сказав пробач чи мені шкода, а саме це. Я не встиг. Ліліт зробила крок до нього.

— Алекс.

Він подивився на свої руки. Наче тільки тепер згадав, що вони в крові.

— Я тримав… я притискав… Фей казала притискати, поки швидка… але вона текла. Вона просто текла крізь пальці.

Він потер долоню об долоню. Кров розмазалася ще більше. Фей різко зробила крок.

— Не треба.

Алекс не почув.

— Я не міг її зупинити.

Ліліт підійшла зовсім близько. Не обійняла. Ще ні. Бо якби обійняла, він міг би розсипатися. А їй зараз потрібно було почути. Усе. Кожен уламок.

— Розкажи мені.

Алекс різко похитав головою.

— Ні.

— Розкажи.

— Ліліт…

— Я маю знати.

Він подивився на Джейсона. На мить — як дитина. Не тридцятирічний чоловік, не безсмертний, не син глави клану. Просто хлопчик, який не знає, як сказати матері, що її дитина впала замість нього.

Джейсон зробив крок ближче.

— Алекс.

Тихо. Але в цьому було: говори. Я тут. Алекс закрив очі. Вдихнув. Не вийшло нормально. Він спробував ще раз.

— Ми вийшли з бізнес-центру. Нічого такого не було. Просто обід. Кава. Він жартував, що тепер ви з батьком станете нестерпними.

Ліліт ковтнула повітря.

— Він сказав, що… — Алекс ледь скривився, ніби сам не розумів, як ці слова можуть існувати поруч із кров’ю. — Що якщо Джейсон нарешті перестане ходити з таким обличчям, ніби йому заборонили щастя, світ стане безпечнішим.

Джейсон не поворухнувся. Але Ліліт відчула, як його рука здригнулася.

— Я сміявся, — сказав Алекс. — Я справді сміявся. Ми стояли біля столика. Я тримав каву. Він узяв мій стакан, бо сказав, що я п’ю гидоту. Я сказав, що він нічого не розуміє в каві. Він відповів, що я виріс у цьому домі, а смаків так і не набрався.

Голос його став глухішим.

— Потім хтось закричав.

Він замовк. Коридор теж ніби затих. Фей стояла біля дверей, стиснувши руки так, що побіліли кісточки пальців. Джейсон — поруч із Ліліт. Жорсткий. Тихий. Зібраний до такої межі, що це вже було майже страшно.

— Я повернув голову, — продовжив Алекс. — Не туди. Не одразу. Я почув крик ліворуч, а він… він дивився вперед. Сем побачив раніше.

Ліліт не кліпала.

— Я не бачив пістолета, — сказав Алекс. — Я бачив тільки його обличчя. Він раптом перестав усміхатися. Просто… стерлося все. І він дивився не на мене. Повз мене. За мою спину.

Він ковтнув.

— Я ще не зрозумів. Я тільки сказав: “Що?” І він уже рухався.

Руки Алекса затремтіли.

— Швидко. Так швидко, що я не встиг навіть відступити. Він кинув стакан. Кава розлилася. Я пам’ятаю це, і це тупо, правда? Я пам’ятаю, як кава падає на підлогу. А він уже штовхає мене.

Ліліт стояла дуже рівно. Усередині в неї щось почало вити. 

— Він ударив мене в груди обома руками, — Алекс показав, майже несвідомо, залишаючи кров’яний слід у повітрі. — Сильно. Я відлетів назад. Вдарився об стіл. Люди закричали. І тоді був постріл.

— Перший.

Фей опустила очі. Ліліт почула цей постріл, хоча її там не було. Він ударив десь у грудях.

— Я впав на стілець. Не зрозумів. Не одразу. Я бачив його спину. Сем стояв там, де щойно стояв я.