РОЗДІЛ 15 Частина 2

У кафе було шумно. Не надто. Просто достатньо, щоб світ здавався нормальним. Хтось сміявся біля вікна. За сусіднім столиком чоловік сперечався по телефону про якісь цифри. Бариста кілька разів голосно назвала чуже ім’я, і ніхто не відгукнувся. Двері раз у раз відчинялися, впускаючи з вулиці тепле повітря, запах асфальту, чужих парфумів і міста, яке не мало жодного уявлення, що за одним зі столиків двоє безсмертних учаться бути щасливими так, ніби це складніше за війну.

Ліліт сиділа навпроти Джейсона. Точніше, мала сидіти навпроти. Насправді її нога вже кілька хвилин торкалася його під столом. Не випадково. Перший раз — можливо. Другий — точно ні. Третій був настільки повільним, що Джейсон перестав слухати все, що вона говорила про якусь дурну статтю, яку знайшла зранку.

Він дивився на неї. Вона робила вигляд, що не помічає. Погано робила.

— Ти мене взагалі слухаєш? — запитала вона.

— Ні.

Вона підняла очі від чашки.

— Навіть не спробував збрехати.

— Я втомився витрачати зусилля на безперспективні справи.

— Брехати мені — безперспективно?

— Абсолютно.

— Нарешті навчився.

— Ти хороший учитель.

Вона усміхнулася кутиком губ. Потім знову торкнулася його ноги своєю. Повільно. Так, ніби просто змінила позу. Джейсон поклав руку на стіл. Пальці лягли біля її чашки. Не взяв її долоню одразу. Тільки провів великим пальцем по краю серветки, яка лежала між ними, і Ліліт чомусь відчула цей рух на шкірі.

Вона затримала подих.

— Ти зараз теж дуже погано слухаєш, — сказав він.

— Я взагалі мовчу.

— Саме тому.

Вона глянула на нього з викликом.

— Ти хочеш сказати, що я заважаю тобі думати?

— Так.

— Добре.

— Це не було скаргою.

— Я знаю.

Вона простягнула руку й торкнулася його пальців. Ледь. Наче між ними випадково опинилася не серветка, а жива нитка. Джейсон не схопив її руку, не притягнув, не зробив із цього красивий жест. Просто повернув долоню так, щоб її пальці самі лягли в його.

Вони трималися за руки на маленькому столі в напівзаповненому кафе, і Ліліт раптом відчула себе майже непристойно відкритою.

Не тому, що хтось дивився. Ніхто не дивився. Світ їв свої сендвічі, пив каву, сварився з телефоном і жив далі.

А вона сиділа перед чоловіком, якого любила так, що іноді хотілося сміятися від страху, і не могла насититися тим, що тепер мала право торкатися його просто так.

Не щоб урятувати. Не щоб перевірити, чи він живий. Не щоб попрощатися. Просто тому, що хотіла.

— Ти сьогодні небезпечна, — сказав Джейсон тихо.

Ліліт підняла брову.

— Сьогодні?

— Сьогодні особливо.

— Я просто п’ю каву.

— Ні. Ти робиш вигляд, що просто п’єш каву.

— У цьому є різниця?

Його пальці міцніше стиснули її руку.

— Є.

Вона подивилася на їхні руки. Потім на нього.

— І що ти плануєш із цим робити?

Його погляд потемнів. Не різко. Але так, що в неї під шкірою все стало уважним.

— У кафе — нічого.

— Дуже благородно.

— Дуже важко.

Вона засміялася тихо, майже в чашку.

— Ти це сказав уголос?

— Так.

— Мені подобається ця нова версія тебе.

— Вона погано контролює язик.

— Неправда. Язик у тебе чудово контролюється.

Він завмер. Вона теж. На секунду. Потім Ліліт повільно опустила очі в чашку й зробила ковток кави, ніби щойно не сказала нічого, від чого Джейсон міг би забути, що вони в громадському місці.

— Ліліт.

— Що?

— Ти це зробила навмисно.

— Що саме?

— Не починай.

Вона ледь усміхнулася.

— Ти ж сам сказав, що я небезпечна.

Він нахилився трохи ближче. Не настільки, щоб це виглядало дивно для інших. Достатньо, щоб вона відчула його голос не тільки вухами.

— Коли ми повернемося додому, — сказав він, — я нагадаю тобі цю розмову.

У неї збилося дихання. Одне слово вдарило сильніше за все інше.

Додому. Не “до мене”. Не “в дім”. Додому.

Вона спробувала втримати обличчя. Вийшло погано. Джейсон помітив одразу. Звісно, помітив. Він перестав усміхатися. Його рука не відпустила її, але стала обережнішою.

— Я сказав щось не так?

— Ні.

— Ліліт.

— Ні, правда.

Вона подивилася у вікно, де люди проходили повз, абсолютно не зачеплені тим, що в ній щойно щось боляче й солодко здригнулося.

— Просто… дивно.

— Що саме?

— Що це слово більше не звучить як пастка.

Він мовчав. Вона повернулася до нього.

— Раніше “дім” для мене дуже часто означав місце, де треба триматися. Де треба бути нормальною. Де треба не хотіти зайвого. Не говорити зайвого. Не боліти занадто голосно.

Його пальці ледь ворухнулися на її долоні.

— А тепер?

Вона дивилася на нього довго.

— А тепер я ще не знаю.

Він прийняв це. Без болю на обличчі. Без спроби змусити її сказати щось красивіше.

— Добре, — сказав він.

— Добре?

— Так. Ти не мусиш знати одразу.

Вона примружилася.

— Ти зараз дуже розумний. Це підозріло.

— Я можу зіпсувати.

— Не треба. Мені подобається.

Його великий палець повільно провів по її зап’ястю. І в цьому русі було більше інтиму, ніж у багатьох поцілунках. Ліліт опустила погляд. На їхні руки. На його пальці на своїй шкірі. На те, як природно це сталося. Як небезпечно швидко вона почала звикати.

— Переїдь до мене, — сказав він.

Без підготовки. Без довгої прелюдії. Просто. 

І світ у кафе не зупинився. Бариста знову назвала чуже ім’я. Хтось засміявся. За вікном пройшла жінка з собакою. Чоловік за сусіднім столиком роздратовано сказав у телефон: “Я ж тобі відправляв файл”. А в Ліліт усередині все зупинилося. Вона повільно підняла очі.

— Що?

Джейсон не відвів погляду.

— Переїдь до мене.