РОЗДІЛ 15 Частина 1

Ліліт не переїхала до нього. Принаймні офіційно.

Не було валіз не було розмов про шафу не було тих дивних моментів, коли двоє дорослих безсмертних мають вирішити, чия полиця у ванні тепер чия, але вона все частіше залишалася.  І дім дуже швидко почав видавати її.

На підвіконні в кабінеті Джейсона з’явилася її чашка — темна, з тонкою тріщиною біля ручки. Вона сказала, що це “не тріщина, а характер”. Джейсон хотів замінити її на нову. Ліліт подивилася так, ніби він запропонував винести з дому Сема.

Більше чашку ніхто не чіпав.

У ванній лежала її гумка для волосся. У бібліотеці — книжка, яку вона читала вже третій тиждень і вперто називала “майже дочитаною”, хоча закладка не рухалася з місця. На спинці одного з крісел час від часу висів її светр. Не забутий. Просто залишений там із нахабною впевненістю речі, яка вже знає дорогу додому.

Джейсон помічав усе. Занадто добре. І жодного разу не сказав їй прибрати.

Одного ранку вона сиділа в його кабінеті на дивані, підібгавши під себе босі ноги. Волосся було зібране абияк, на колінах лежав ноутбук, але вона не писала. Дивилася то в екран, то на нього.

Він працював за столом…. Або намагався.

Папери перед ним уже десять хвилин лежали відкритими на одному й тому самому місці. У звіті було щось про фінансову перевірку філії в Європі, і зазвичай він міг би розібрати це за кілька хвилин.

Сьогодні — ні, бо Ліліт була на його дивані. Боса. Зла на щось у своєму ноутбуці. І його.

Його. Це слово досі було небезпечним. Не як право власності, не як влада. Як диво, до якого він ще не звик. Вона підняла очі.

— Ти вже хвилин десять дивишся в один абзац.

Джейсон не одразу відповів.

— Ти рахуєш?

— Я спостережлива.

— Ти заважаєш.

Вона завмерла. Не сильно. Не так, як раніше, коли будь-яке необережне слово могло влучити в старий синець. Але він побачив.

Побачив — і одразу відклав ручку.

— Не так.

Вона дивилася на нього.

— Я не мав на увазі, що мені погано, коли ти тут.

— А як?

Він сперся ліктями на стіл. Серйозно, без спроби сховатися за напів усмішкою, яку тільки почав вчитися собі дозволяти.

— Я мав на увазі, що коли ти тут, мені важко робити вигляд, що звіт важливіший.

Вона мовчала. Потім повільно опустила погляд назад у ноутбук.

— Ну, це вже твоя проблема, містере Річардсон.

— Безумовно.

— Я тут ні до чого.

— Звичайно.

— Я просто сиджу.

— Босими ногами на моєму дивані.

Вона підняла брову.

— Тобі шкода дивана?

— Ні.

— Тоді проблема не в ногах.

Його погляд на мить опустився саме туди. Вона це побачила. Звісно, побачила.

— Джейсоне.

— Так?

— Ти зараз дуже погано працюєш.

— Я помітив.

— Це може вдарити по бізнесу.

— Я ризикну.

Вона закрила ноутбук.

— Тобто я офіційно руйную фінансову імперію Річардсонів?

— Поки що тільки мій робочий ранок.

— Починати треба з малого.

Він засміявся. Тихо. Не стримав. І Ліліт на секунду забула, що хотіла сказати, бо його сміх досі вражав її більше, ніж мав би. Не той холодний, ввічливий звук, який він іноді дозволяв собі раніше. Інший. Живий. Трохи хрипкий. Наче сміятися поруч із нею він ще вчився, але вже не боявся.

Вона не наситилась ним. Ось у чому була проблема. Його голосом. Його руками. Його присутністю в кімнаті. Тим, що він міг підняти очі від документів — і вона знала: він бачить її не як гостю, не як болючу відповідальність, не як пророцтво, а як жінку, яка залишила свою чашку на його підвіконні й ще не вирішила, чи зізнаватися, що це було навмисне. Вона опустила ноги на підлогу.

— Може, мені піти?

Джейсон подивився на неї так, що вона одразу пошкодувала про питання. Не тому, що він образився. Тому що в його очах щось злякалося раніше, ніж він встиг це приховати.

— Ні, — сказав він.

Одне слово. Без прохання. Без тиску. Просто правда, яка вийшла швидше за контроль. Ліліт відчула, як у грудях стало м’яко й боляче.

— Добре.

Вона знову закинула ноги на диван. Він узяв ручку. Повернувся до звіту. За хвилину сказав, не піднімаючи очей:

— Твоя чашка криво стоїть на підвіконні.

Ліліт повільно усміхнулася.

— Не чіпай мою чашку.

— Я не збирався.

— Правильно, бо вона теж тут неофіційно.

Він підняв на неї погляд.

— Як і ти?

Вона не відповіла одразу.

Усмішка трохи згасла, але не зникла.

— Поки що.

Це “поки що” залишилося в кабінеті довше, ніж будь-який звук. Джейсон знову опустив очі до паперів, але тепер уже не бачив у них жодного рядка.

До кухні Ліліт спустилася ближче до обіду. У його сорочці. Вона не планувала. Принаймні так казала собі, доки йшла коридором. Сорочка була просто найближчою річчю на спинці крісла в його кімнаті. Темна, м’яка, занадто велика в плечах. Вона накинула її поверх майки й джинсів, зібрала волосся рукою, спустилася вниз і тільки біля кухонних дверей згадала, що в цьому домі живуть не лише вони двоє.

На кухні був Алекс і звісно, саме в цей момент він підняв голову.

У руках він тримав чашку. На столі стояла тарілка з тостами. Вигляд у нього був такий, ніби він просто зайшов по каву й випадково опинився свідком нового світового порядку.

Ліліт завмерла. Алекс теж. Сем сидів біля вікна з телефоном і сандвічем. Він підняв очі, подивився на Ліліт, на сорочку, на Алекса — і відкрив рот.

Алекс не дивлячись штовхнув його ногою під столом. Сем закрив рот. Героїчно. Ліліт примружилася.

— Семе.

— Я нічого не сказав.

— Саме це мене й лякає.

— Я росту як особистість.

Алекс поставив чашку на стіл.

— Кава є.

Він сказав це абсолютно рівно. Майже занадто рівно. Ліліт подивилася на нього.

У його обличчі не було насмішки. Ні краплі. І це чомусь знітило її сильніше, ніж якби він пожартував. Бо в його очах було інше. Тихе полегшення. Не тільки за неї. За батька. За чоловіка, який занадто довго сидів на чолі столу так, ніби весь дім тримається на його холоді. За того, хто нарешті почав залишати в кабінеті не тільки документи, а й чужу чашку. За того, хто вранці сміявся так, що цей звук дійшов, мабуть, навіть до коридору.