РОЗДІЛ 14 Частина 3

Ранок прийшов не різко. Спершу світло торкнулося штор. Потім краю ліжка. Потім її руки, що лежала на грудях Джейсона. Ліліт прокинулася не одразу. Спершу відчула тепло. Шкіру. Повільний рух його дихання. І тільки потім згадала все. Обрив. Його слова. Її біг. Кімнату. Його руки. Своє “я люблю тебе”. Вона не поворухнулася. Наче якщо завмерти, ранок не поставить жодних питань.

— Ти прокинулася, — сказав Джейсон.

Голос хрипкий після сну. Небезпечно близький до того, щоб змусити її забути всі пристойні думки.

— Ні.

Він ледь засміявся.

— Ні?

— Я ще вирішую.

— Що саме?

— Чи мені не соромно.

Його пальці зупинилися в її волоссі.

— Тобі соромно?

Вона підняла голову й подивилася на нього. Волосся розпатлане, очі ще сонні, на щоці слід від подушки, але погляд уже той самий — уважний до кожного її руху.

— Мені не соромно за це, — сказала вона.

Його обличчя пом’якшало.

— А за що?

— За те, що зараз спущуся вниз і мій дорослий син, який бачив достатньо, щоб зрозуміти, що його мати нарешті не спала у своїй кімнаті, дивитиметься на мене своїми чесними очима.

Джейсон мовчав. Потім дуже обережно сказав:

— Я можу спуститися першим.

Вона сіла. Притягнула до себе простирадло.

— О ні.

— Ні?

— Ти не підеш першим, як винний підліток після поганого рішення.

— Це не було погане рішення.

— Саме тому.

Він усміхнувся. Вона теж. Потім раптом стала серйозною.

— Ми підемо разом.

Його очі змінилися. Тихо. Глибоко.

— Разом, — повторив він.

Вони не поспішали. Не тому, що боялися. Тому що після такої ночі швидкість здавалася майже неповагою. Коли Ліліт застібала светр, Джейсон підійшов ззаду й торкнувся її талії.

Вона глянула на нього через плече.

— Ми ж ніби домовилися спускатися.

— Я пам’ятаю.

— І?

— Просто перевіряю, чи ти справжня.

Вона мала пожартувати. Звісно, але замість цього накрила його руку своєю.

— Справжня.

Він поцілував її в плече через тканину.

— Добре.

На кухні вже були всі. Сем сидів за столом із такою невинністю на обличчі, що Ліліт одразу зрозуміла: він чекав. Алекс стояв біля кавомашини й удавав, що кава потребує всієї його уваги.

Фей намазувала тост із лікарською точністю. Нік сидів поруч і виглядав так, ніби йому фізично боляче мовчати.

Коли Ліліт і Джейсон увійшли, усі підняли очі. На секунду стало тихо. Ліліт відчула, як жар піднімається до обличчя. От дурість.

Вона пережила смерть, переродження, старі клятви, Мейсонів, залу Конкордії, власні страхи — і зараз хотіла провалитися крізь підлогу через чотири пари очей за сніданком. Сем першим порушив тишу.

— Пирога більше немає.

Ліліт кліпнула.

— Що?

— Я подумав, треба почати з найгіршої новини, щоб усе решта виглядало легше.

Нік видихнув і відкинувся на спинку стільця.

— Я люблю цього хлопця. Серйозно. Це вже майже мистецтво.

Фей спокійно сказала:

— Ніку.

— Що? Я мовчав усю секунду. Це рекорд.

Алекс опустив голову, але Ліліт побачила, як він усміхається. Напруга тріснула. Не зникла повністю, але стала смішною. Ліліт сіла за стіл. Джейсон — поруч. Не навпроти. Поруч. І цього вже ніхто не прокоментував.

Сем підсунув їй чашку кави.

— Тримай.

Вона подивилася на нього.

— Ти зробив мені каву?

— Ні, Алекс зробив. Я підсунув. Не кради моїх скромних заслуг.

— Благородно.

— Я стараюся.

Він дивився на неї з такою прямою теплотою, що їй стало ніяково ще більше. Сем побачив. Звісно, побачив. Він завжди бачив те, що вона намагалася ховати найневдаліше.

Він встав, обійшов стіл і обійняв її ззаду за плечі. Просто. Без пафосу. Як син, якому не треба дозволу, щоб любити матір.

— Мам, — сказав він тихо, так, щоб чули не всі, але всі все одно почули, — ти заслужила бути щасливою.

Ліліт опустила очі. Горло стислося.

— Семе…

— Ні. Я серйозно. І якщо ти зараз почнеш робити вигляд, що це не так, я з’їм ще й твій сніданок ... із принципу.

Вона засміялася. Тихо, щиро. Зі сльозами, які не впали.

— Шантаж їжею?

— Сімейна традиція.

Він поцілував її в маківку й повернувся на своє місце, ніби нічого особливого не сказав, але сказав. І всі це знали.

Алекс поставив перед нею тарілку.

— Я теж так думаю, — сказав він.

Тихо. Не так відкрито, як Сем. По-своєму. Вона глянула на нього. Він не назвав її мамою, але  в очах у нього це слово вже жило.

Ліліт це побачила. І не стала тягнути. Просто накрила його руку своєю на секунду.

— Дякую.

Алекс кивнув.

Фей усміхнулася так, ніби бачила все, що мало статися, але все одно раділа, що це сталося саме так. Нік підняв чашку.

— Ну що. За те, що в цьому домі нарешті стало менше драматичного недоцілування.

Фей ударила його рушником по плечу.

— Нік.

— Що? Я дуже делікатний.

— Ні.

— Але щасливий.

Він сказав це вже тихіше.

І Ліліт, яка хотіла відповісти колючо, раптом не змогла, бо за його дурним тоном теж стояло полегшення. Справжнє.

Джейсон мовчав поруч, але його рука під столом знайшла її руку. Не сховавшись. Не випадково.

Пальці переплелися. Ліліт подивилася на нього. Він не усміхався широко. Не міг би. Не він, але в його очах було стільки тихого “я тут”, що їй стало тепло навіть у місцях, які ще вчора боялися. Вона стиснула його руку у відповідь. Сем помітив. Звісно. Але цього разу він тільки взяв тост і зробив вигляд, що хліб раптом став неймовірно цікавим.

— Героїчно мовчиш? — спитала Ліліт.

— Так, — сказав він із повним ротом.

— Пишаюся.

— Дякую,  але це пекло.

За столом засміялися. Усі. Навіть Джейсон. І в цьому сміху не було ні сорому, ні недомовленості. Лише дім. Не ідеальний. Не тихий, але їхній. І Ліліт раптом зрозуміла: ніч змінила все. Та не так, як вона боялася.