РОЗДІЛ 14 Частина 2

Вони йшли до дому мовчки. Не тому, що мовчання повернулося між ними старою стіною. Ні.

Це було інше мовчання. Густе. Гаряче. Трохи небезпечне. Пальці Ліліт були в його руці, і цього разу вона не думала, як це виглядає збоку. Не рахувала, хто бачить. Не шукала у собі пояснень, чому не відступає. Просто йшла. Поруч.

Дім світився попереду теплими вікнами. Десь там, за склом, ще кілька хвилин тому стояли Сем з Алексом. На терасі другого поверху — Нік і Фей. Ліліт не бачила їх, але знала: вони бачили достатньо.

І, мабуть, саме тому, коли вони з Джейсоном увійшли всередину, в холі було тихо.  Ніхто не зіпсував цей момент смішною, ніжною чи надто правильною фразою. Дім просто мовчав і  вперше за довгий час це мовчання не боліло.

Ліліт зупинилася біля сходів. Джейсон теж. Він не тягнув її далі. Не поспішав. Не користувався тим, що вона сама тримає його за руку. Вона відчула це всім тілом. Його бажання було поруч — майже видиме. У тому, як він стояв. Як дихав. Як дивився на неї і все одно не робив зайвого кроку.

— Джейсоне, — сказала вона тихо.

— Так?

Він відповів одразу. Занадто уважно. Ліліт ледь усміхнулася.

— Ти зараз знову поводишся так, ніби я можу розсипатися, якщо ти неправильно моргнеш.

Його губи здригнулися. Не зовсім усмішка.

— Я не хочу помилитися.

— У тебе це звучить як життєве кредо.

— Після п’ятисот років деякі звички важко вбити.

— Я можу допомогти.

— Не сумніваюся.

Цього разу усмішка в нього вийшла справжня.  Нервова і жива. Потім він став серйозним.

— Ліліт.

Вона завмерла. У цьому його голосі вже не було розмови біля обриву. Не було зізнання на межі зриву. Було щось нижче. Ближче до тіла. До тієї частини правди, яку вони обоє ще не вимовили до кінця.

— Я тебе хочу.

Вона вдихнула. Повільно. Наче повітря раптом стало густішим.

— Я знаю, — сказала вона.

— Ні.

Він зробив маленький крок ближче. Зупинився.

— Я хочу тебе не як доказ того, що ти обрала мене. Не як продовження того поцілунку чи  красиву крапку після всіх наших страхів. Я хочу тебе як жінку. Так сильно, що мені важко стояти тут і не торкатися тебе.

Ліліт відчула, як кров ударила в обличчя. Він не відвів погляду.

— Але я можу чекати. Якщо ти не готова — я чекатиму. Сьогодні. Завтра. Скільки треба. Я не хочу, щоб ти піднялася зі мною тільки тому, що момент сильний або тому, що ти боїшся, ніби я знову відступлю.

— А ти відступиш?

Він глянув на їхні руки. Потім на неї.

— Ні.

Слово було просте. Не гучне, але  воно стало між ними надійніше за будь-яку клятву. Ліліт мовчала. Пальці її стисли його руку сильніше.

— Якщо ми зараз підемо нагору, — сказала вона, і голос у неї прозвучав хрипліше, ніж хотілося, — ми вже не зможемо робити вигляд, що нічого не сталося.

Його обличчя стало дуже уважним.

— Я не хочу робити вигляд.

— Я серйозно.

— Я теж.

Вона відвела погляд на сходи. Потім назад до нього.

— Це не просто ніч, Джейсоне. Для нас — не просто. Ми обоє безсмертні. У нас попереду не ранок, після якого можна розійтися й вдавати, що “так буває”. Це залишиться. У тілі. У пам’яті. У кожному наступному столітті, якщо ми зламаємо одне одного знову.

Він слухав. Не перебивав. Не захищався. Вона продовжила тихіше:

— Якщо ти потім передумаєш, це буде не просто біль. Це буде… — вона не знайшла слова й розлютилася на себе. — Чорт. Я не вмію говорити красиво, коли мені страшно.

— Не треба красиво.

Він сказав це так м’яко, що в неї майже здригнулася нижня губа. Вона втримала. Звісно, втримала.

— Якщо ти передумаєш, — сказала вона грубіше, — я не знаю, що від мене залишиться.

Джейсон побілів. І нарешті прийняв остаточно . Не тільки  розумом, а десь всередині . Вона побачила це в очах.

— Я не передумаю.

— Не кажи так тільки тому, що зараз хочеш мене.

— Я хочу тебе вже давно, Ліліт. І все одно мовчав. Не тому, що бажання було слабке.

Вона завмерла. Він підійшов ще ближче. Цього разу між ними залишилося зовсім мало простору.

— Я не передумаю, навіть якщо світ ще десять разів перевернеться. Навіть якщо нам буде важко і  якщо ти будеш нестерпною.

—  А я буду.

— Я знаю.

Вона майже всміхнулася, але не змогла до кінця, бо  його очі не жартували.

— Я не хочу жодного дня цієї вічності без тебе, — сказав він. — Жодної ночі чи  століття. Жодної правильної холодної тиші, у якій тебе немає поруч. Я вже прожив достатньо без тебе. Більше не хочу.

У Ліліт перехопило подих.

— Ти розумієш, що говориш?

— Так.

— Бо я, здається, не до кінця.

Він торкнувся її щоки.Тільки пальцями. Ледь.

— Тоді я скажу простіше. Я хочу бути з тобою після цієї ночі. І після ранку. І після всього, що прийде далі. Я хочу сваритися з тобою. Мовчати з тобою. Торкатися тебе. Чекати тебе. Прокидатися й знати, що ти поруч, якщо сама цього хочеш. Я не хочу тільки цієї ночі, Ліліт. Я хочу наше життя.

Її очі защипало. Вона зненавиділа себе за це. І його трохи. За те, що говорив саме туди, де вже не було броні.

— І я цього не хочу, — прошепотіла вона.

Він завмер.

— Чого?

Вона ковтнула.

— Вічності без тебе.

Тиша між ними стала такою щільною, що навіть будинок ніби перестав дихати. Джейсон нахилив голову. Не поцілував. Тільки торкнувся чолом її чола.

— Тоді ходімо зі мною.

Не наказ. Не прохання. Запрошення. Вона закрила очі. На секунду. Потім відкрила.

— Ходімо.

Вони піднімалися сходами повільно. Не тому, що вагалися. Тому що кожен крок звучав усередині занадто гучно. На другому прольоті Ліліт раптом зупинилася.

Джейсон одразу зупинився теж.

— Що?

У його голосі було стільки миттєвої тривоги, що вона закотила очі.

— Боже, ти зараз доведеш мене до нервового зриву своїм самоконтролем.