РОЗДІЛ 13 Частина 2

Вечеря у Річардсонів не була офіційною традицією. Її ніхто не оголошував. Не підтверджував. Не нагадував повідомленням заздалегідь. Просто одного вечора на тиждень усі знали: двері будуть відчинені, на столі буде їжа, Нік обов’язково знайде, до чого причепитися, Фей зробить вигляд, що не втомилася від його голосу ще триста років тому, Алекс сяде так, ніби йому знову одинадцять, Сем з’їсть більше, ніж логічно, а Джейсон сидітиме на чолі столу з виглядом людини, яка вірить, що здатна контролювати сімейну вечерю.

Це почалося ще за Джо. Тоді Ліліт приходила сюди з ним, із Семом, з робочими питаннями, з поганим настроєм, з пирогом, купленим дорогою, або просто тому, що так склалося. Її не питали, чому вона прийшла. Вона була своя.

Коли вона перестала приходити, цього теж ніхто не обговорював. Просто за столом з’явилася тиша там, де раніше завжди було її слово.

Того вечора вечеря вже почалася. Нік саме дивився на соус із таким обличчям, ніби той образив його особисто.

— У нього немає позиції, — сказав він.

Сем зупинив виделку на півдорозі до рота.

— У соусу?

— Так.

— Ти сваришся з соусом?

— Я його оцінюю.

— Він переживе?

Фей спокійно підняла келих.

— Якщо ми всі замовкнемо, можливо.

Алекс усміхнувся в тарілку.

Джейсон сидів на чолі столу, майже не втручаючись. Поруч із ним, праворуч, стояло порожнє крісло. Його ніхто не займав уже давно. Не тому, що про це домовилися. Просто якось так сталося, що ніхто не сів.

Двері їдальні відчинилися. Ліліт стояла на порозі. Не в сукні для зали. Не з виставленою наперед гордістю. У темному светрі, з розпущеним волоссям, із сумкою на плечі. Трохи втомлена. Трохи напружена. І настільки жива, що кімната на мить перестала дихати.

Фей завмерла першою. Її пальці лишилися на ніжці келиха, але вона не піднесла його до губ. Нік не договорив. Це було майже неприродно.

Алекс підняв голову — і в його очах щось розкрилося так швидко, що він не встиг цього сховати.

Сем подивився на матір прямо. Він не шукав пояснень. Не рахував, чи зарано. Не думав, що це означає для Джейсона. Він бачив тільки її — жінку, яка пережила стільки, що мала б уже давно послати всіх до біса, але все одно стояла в дверях і намагалася повернути собі не біль, а життя.

Джейсон не поворухнувся. Лише дихання на секунду зламалося. Ліліт окинула стіл поглядом.

— Якщо ви всі зараз почнете поводитися пристойно, я піду.

Сем засміявся першим. Голосно. З полегшенням, яке навіть не спробував заховати.

— Дякую, бо я вже злякався, що Нік виграє суперечку з соусом без свідків.

Нік повільно повернув голову до нього.

— Я вигравав.

— Соус не відповідав.

— Тим гірше для нього.

Ліліт зробила крок у кімнату.

— Він хоча б не перебиває.

— Я теж можу не перебивати, — сказав Нік.

Фей навіть не подивилася на нього.

— Ні.

— Ти мала хоча б подумати.

— Я подумала.

— І?

— Ні.

Ліліт усміхнулася по справжньому і тоді її погляд упав на крісло біля Джейсона. Порожнє. Вона зупинилася. Ніхто нічого не сказав. І добре, що не сказав, бо якби хтось вимовив хоч одне красиве слово, вона, можливо, не витримала б.

Джейсон підвівся. Без паузи для ефекту, без погляду на інших. Він просто відсунув крісло. Ліліт дивилася не на крісло. На нього. Він не просив. Не пояснював. Не робив із цього жесту виставу. І саме тому вона змогла підійти.

— Якщо я сяду, а хтось почне плакати, відповідальність несу не я, — сказала вона.

— Я не плачу, — одразу сказав Нік.

— Я ще не сказала “Нік”.

— Але ти подумала.

— Ти переоцінюєш своє місце в моїй голові.

— Брехня, але приємна.

Сем відсунув свою тарілку трохи вбік, ніби давав їй більше простору, хоча простору й так було достатньо.

Ліліт сіла.

Джейсон присунув крісло — обережно, без дотику до її плечей, без затримки. Тільки на мить його пальці опинилися поруч із її рукою на спинці крісла. Не торкнулися. Майже. Вона не відсунулася. Сем це побачив. Алекс теж. Ніхто не сказав нічого і саме за це Ліліт була їм вдячна.

Джейсон повернувся на своє місце. Кілька секунд усі мовчали. Уже не від шоку — від того, що кожен намагався не зламати момент зайвим словом.

Ліліт взяла серветку й подивилася на них.

— Так. Одразу домовимося. Не ходіть навколо мене навшпиньки. Я не ваза. Якщо дуже постаратися, можу когось цією вазою вдарити, навіть якщо її тут немає.

Сем підсунув їй тарілку.

— Їж.

Вона повернула до нього голову.

— Це ти кому?

— Тобі. Ти, коли злишся, забуваєш їсти, а потім стаєш ще страшнішою.

— Мій власний син щойно назвав мене страшною за сімейним столом.

— Я сказав “ще страшнішою”. Це комплімент базовому рівню.

Нік поклав виделку.

— Він геніальний.

— Не підгодовуй його, — сказала Ліліт. — Він і так мій.

Сем усміхнувся. Так відкрито, що цього разу не тільки Джейсон, а й Фей відвела погляд на секунду. Бо Сем не вмів акуратно любити. Він просто любив — прямо, голосно, іноді невчасно, часто без фільтрів. І зараз його радість стояла посеред їдальні майже так само відчутно, як сама Ліліт.

Вечеря повільно зрушила з місця. Не стала одразу такою, як раніше. Ніхто не міг би повернути “раніше” одним вечором. Але вона перестала бути застиглою.

Нік повернувся до соусу.

— До речі, я все ще вважаю, що він безхарактерний.

Ліліт спробувала.

— Нормальний соус.

Нік завмер.

— Я дочекався тебе, щоб ти мене зрадила?

— Ти дочекався мене, щоб я з’їла вечерю, поки вона ще тепла. Не перебільшуй свою роль.

— Моя роль завжди недооцінена.

— Твоя роль завжди дуже голосна, — сказав Алекс.

— Дякую.

— Це не було похвалою.

— Я беру, що дають.

Фей спокійно додала: