РОЗДІЛ 12 Частина 1

— Вона діяла від імені Річардсонів чи від власного болю?.

Він не відповів одразу. Не тому, що шукав слова. Тому що знав: перше слово зараз важитиме більше, ніж усе, що буде після. Ліліт стояла нерухомо. Вона не дивилася на нього. Не могла. Десь поруч Сем майже перестав дихати, Алекс стояв так близько, що вона відчувала його присутність плечем, а Вів’єн, як і раніше, тримала келих у руці, ніби весь цей зал був виставою, яку вона давно навчилася дивитися без поспіху.

Джейсон підняв погляд на Себастіана.

— І те, і те.

У залі щось ворухнулося. Не звук. Реакція. Маркус ледь помітно усміхнувся, ніби вже отримав потрібну відповідь. Джейсон навіть не глянув на нього.

— Вона діяла від болю, — сказав він рівно. — І від імені Річардсонів.

Маркус відкрив рот, але Себастіан навіть не повернув голови. Цього вистачило, щоб той замовк.

— Біль не скасовує клятви, — продовжив Джейсон. — І не робить вірність незаконною.

Це не прозвучало як виправдання. І не як прохання зрозуміти.  Це прозвучало як межа. Ліліт усе-таки подивилася на нього. На мить. І одразу пошкодувала, бо він стояв там не як чоловік, який намагається повернути її одним красивим реченням. Не як той, хто просить пробачення перед свідками. Він стояв як лідер древнього клану і говорив так, ніби кожне його слово вже вписане в камінь.

— Але якщо ми вже говоримо про право, — сказав він, — давайте говорити про нього повністю. Не вибірково. Не там, де зручно боягузам.

Маркус стиснув щелепу. Джейсон повернувся до зали.

— Мейсони першими порушили стару межу. Вони напали на Алекса Річардсона.

Ім’я Алекса прозвучало тихо, але Ліліт відчула, як поруч він завмер.

— Не на випадкового хлопця, — продовжив Джейсон. — Не на слабку ланку. На носія гена. На майбутню лінію древнього клану. Ті, хто хоч трохи читав старі пакти, знають, що це означає.

У залі стало ще тихіше. Тепер мовчали не тільки з цікавості. Тепер дехто почав згадувати. Себастіан не рухався. Вів’єн ледь помітно перевела погляд з Джейсона на Алекса, потім на Ліліт. І в її очах не було жалю. Було щось твердіше: розуміння, що кожне слово Джейсона має під собою кістки.

— Вони отримали відповідь за напад на носія гена, — сказав Джейсон. — І замість того, щоб прийняти межу, яку самі ж порушили, вони викрали лідера Річардсонів.

Ніхто не перебив.

— Вони тримали мене в кайданах, які не мали бути використані проти лідера древнього клану. Вони катували мене. Вони чекали, поки моє тіло зростеться, щоб розривати його знову. Вони забрали мою печатку й надіслали її разом із попелом як доказ моєї смерті.

Ліліт відчула, як у неї всередині все стислося. Не від слабкості. Від пам’яті. Перстень у її пальцях. Попіл. Обрив. Крик, якого вона сама досі до кінця не пам’ятала, але який тепер жив у поглядах тих, хто бачив запис. Джейсон не дивився на неї і  саме тому вона витримала.

— Це не була приватна образа, — сказав він. — Це не була сварка між двома кланами. Це був акт війни. Відкритий. Свідомий. Підтверджений печаткою, яку вони самі використали як доказ.

Маркус нарешті не витримав.

— І тому ви дозволили їй—

— Я нічого їй не дозволяв.

Голос Джейсона не став гучнішим, але Маркус замовк так різко, ніби його вдарили. Ліліт завмерла. Джейсон повільно повернувся до нього.

— Запам’ятай це дуже добре. Я нічого їй не дозволяв. Ліліт Річардсон не моя зброя. Не моя тінь. Не прикраса біля мого імені І  не жінка, якій я милостиво дав право діяти.

Зала мовчала. Сем повільно підняв голову. Нік перестав дихати на одну коротку мить, а Фей опустила очі, але не тому, що їй стало важко, а тому що вона зрозуміла, куди Джейсон веде. Ліліт не могла поворухнутися.

— Вона дала клятву Річардсонам, — сказав Джейсон. — Не красиву промову. Не обіцянку для церемонії. Клятву, прийняту кров’ю і печаткою.

Він підняв руку, і хтось із Річардсонів — один зі старших, мовчазний, сивий біля скронь — подав йому тонку темну папку. Ліліт не одразу зрозуміла, що це, а потім побачила на обкладинці печатку.

Її печатку. Ту саму, якою колись закріпили її місце серед них. У грудях стало тісно.

— У цій клятві, — продовжив Джейсон, — вона сказала, що буде рівною. Не нижче, не вище. Рівною. Сказала, що віритиме там, де інші не зможуть, що буде вірною до останнього подиху, що стане світлом у темряві й темрявою там, де світло буде безсиле.

У залі більше ніхто не дивився на Ліліт як на вітрину. Тепер дивилися як на текст, який раптом почали читати правильно. Джейсон опустив папку, не відкриваючи більше.

— Коли  всі повірили в мою смерть, вона виконала цю клятву.

Слова вдарили тихо. Саме тому — глибоко. Ліліт відчула, як щось у ній здригнулося. Не гордість. Не полегшення. Страх…

Бо він не просто захищав її. Він брав те, що вона зробила з відчаю, крові й вірності, і ставив це в місце, де воно більше не було божевіллям. У місце, де вона мало право.

— Вона не знала старих формулювань, — сказав Джейсон. — Не тримала в руках манускриптів. Не рахувала політичних наслідків. Вона просто зробила те, що мала зробити як Річардсон.

Маркус глухо засміявся.

— Дуже зручно. Коли жінка знищує клан, це раптом стає інтуїтивним виконанням клятви?

Нік не дав Джейсону відповісти. Він зробив крок уперед. Не різкий, але такий, що кілька людей відразу перевели на нього погляд.

— Обережніше.

Одне слово. Низьке. Хрипке. Не дипломатичне. Фей більше не тримала його, бо тепер був його час.

— Ти зараз говориш про мою підзахисну, — сказав Нік. — Про жінку, яку я прийняв за ритуалом. За клятвою. Перед кланом, Джейсоном і кров’ю Річардсонів.

Маркус не усміхався. Нік ішов повільно, але не до нього. До центру. Туди, де стояв Джейсон. Не поруч із ним як брат. Трохи збоку — як той, хто має власне право говорити.

— Я був там, — сказав він. — На відміну від тебе.

Грант ледь помітно нахилив голову. Рей усміхнувся тільки очима. Нік навіть не глянув у їхній бік.