РОЗДІЛ 11 Частина 2

Перший справжній удар. Ліліт не здригнулася, але зал змінився. Наче всі нарешті отримали дозвіл перестати вдавати, що прийшли сюди заради чеків, промов і ввічливих келихів шампанського.

— Злочин — це коли молода безсмертна вирішує, що має право знищити древній клан, бо втратила контроль від болю, — повторив чоловік, уже чіткіше.

Він стояв за кілька кроків від групи, яка до цього говорила про “вітрини” і “контрасти”. Високий, доглянутий, із надто бездоганною усмішкою. З тих безсмертних, які навчилися носити жорстокість як добре пошитий костюм: без складок, без поспіху, без відкритих плям крові.

— Обережно, Маркусе, — тихо сказала жінка поруч із ним, але не для того, щоб зупинити. Швидше для того, щоб усі почули, як красиво він переступить межу.

Отже, Маркус. Ліліт запам’ятала. Не з ненависті просто звичка.

— Я достатньо обережний, — відповів він, не відводячи від неї погляду. — Саме тому й говорю вголос те, що інші воліють обговорювати в кутах.

Кілька людей відвели очі. Кілька — навпаки, підняли келихи ближче до губ, ховаючи цікавість за склом. Вів’єн, яка стояла поруч із Ліліт, ледь нахилила голову.

— О, як благородно, — сказала неголосно. — Людина, яка озвучує чужу боягузливість, завжди виглядає майже героєм. Поки не згадати, що говорить вона все одно чужими словами.

Маркус почув. Його усмішка стала гострішою.

— Я не мав наміру зачепити вас, мадам.

— Ви й не зачепили, — спокійно відповіла Вів’єн. — Просто пройшли поряд і залишили запах.

Ліліт ледь не усміхнулася. Сем, здається, теж. Алекс залишався нерухомим, але в його погляді вже з’явилася та холодна зібраність, яка в Річардсонів означала небезпеку, навіть якщо вони ще мовчали.

Маркус перевів погляд на зал.

— Я говорю не про запах. Я говорю про баланс. Про право і  межі, які існували задовго до того, як деякі з нас навчилися вимовляти слово “клан” без людського тремтіння в голосі.

Ось тепер вони дісталися до справжнього. Ліліт опустила руки вздовж тіла. Не стиснула пальці. Не сховала їх. Просто дала собі стояти рівно.

— Мейсони були одним із трьох древніх кланів, — продовжив Маркус. — Не молодою лінією. Не випадковою групою тих, хто вчора пережив перше перетворення й уже вирішив, що став історією. Вони були стовпом старої рівноваги.

Слово “були” пройшло залом. Десь хтось тихо видихнув. Хтось кивнув, ніби давно чекав, коли це скажуть уголос. 

Нік стояв біля колони й більше не вдавав, що його це не стосується. Фей відчула, як змінилося його тіло, ще до того, як побачила стиснуті пальці. Він не рухався, але в ньому вже піднімався той знайомий вогонь, який міг або захистити, або спалити. Вона торкнулася його зап’ястя — легко, майже непомітно.

— Не зараз, — сказала тихо.

Нік навіть не глянув на неї.

— Я знаю.

— Ніку.

Тоді він повернув голову. Лише на мить. У його очах було стільки люті, що слабша людина відступила б. Фей не відступила. Вона просто дивилася на нього. Спокійно. Так, як уміла тільки вона: ніби бачила його вогонь не як загрозу, а як біль, що шукає вихід. Нік коротко видихнув крізь ніс.

— Ще одне слово — і я не гарантуватиму, що цей виродок донесе свої зуби додому.

— Донесе, — сказала Фей. — Бо сьогодні не ти перший маєш говорити.

Він стиснув щелепу, але промовчав. Грант і Рей стояли трохи далі, разом із кількома Річардсонами. Вони не любили таких сцен. Особливо коли про ніч у маєтку Мейсонів говорили люди, які бачили тільки чистий мармур під ногами.

Рей ледь нахилився до Гранта.

— Він не був там.

— Саме тому в нього стільки слів, — відповів Грант.

— Хочеш сказати?

— Хочу, але не скажу.

Рей кинув на нього короткий погляд.

— Прогрес.

— Заткнись.

Рей майже всміхнувся, але усмішка не дійшла до очей. Джейсон стояв біля групи старших безсмертних і чув усе. Ліліт знала це, навіть не дивлячись у його бік. Вона відчувала його присутність так, ніби зал між ними не мав значення. Це злило її. Трохи, бо зараз вона хотіла бути просто собою. Не жінкою, яка відчуває його кров’ю. Не тією, яку його мовчання досі могло поранити. Просто Ліліт, яка стоїть і слухає, як її намагаються перетворити на помилку.

Джейсон не рухався і це бачили.

Сем бачив особливо гостро. Його пальці стиснулися так, що кісточки побіліли. Він не розумів усіх законів, усіх давніх меж і цих безсмертних ігор, де століттями вчилися різати один одного усмішками, але розумів головне: його маму знову поставили посеред зали, а всі чекали, хто першим скаже, що її біль був надто голосним.

— Чому він мовчить? — прошепотів він.

Алекс не одразу відповів.

— Бо чекає.

— Чого?

— Щоб вони самі сказали достатньо.

Сем різко глянув на нього.

— Це твій захист?

— Це його спосіб закрити їм рот так, щоб вони не відкрили його знову.

— А якщо вона не витримає?

Алекс подивився на Ліліт. Вона стояла прямо. Спокійна. Надто спокійна.

— Витримає, — сказав він тихо. І додав майже одразу: — Але це не означає, що їй не болить.

Сем нічого не відповів, бо саме це й було найгірше.

Маркус зробив кілька кроків уперед. Не надто багато. Достатньо, щоб стати видимим для залу, але не настільки, щоб це виглядало як прямий виклик Річардсону. Боягузливий розрахунок. Ліліт впізнала його одразу.

— Ніхто не заперечує, що Джейсона Річардсона треба було повернути, якщо він справді був живий, — сказав Маркус.

“Якщо”. Слово впало тихо.  Нік зробив пів кроку вперед. Фей знову торкнулася його руки, але цього разу не втримала б, якби він справді вирішив піти.

Джейсон нарешті повернув голову. Повільно. Маркус побачив це й на мить спіткнувся на власному диханні, але продовжив.

— Та питання не в тому, чи варто було рятувати лідера Річардсонів. Питання в тому, хто дав їй право вирішити, що за це має зникнути цілий клан.