РОЗДІЛ 10 Частина 1

Фей знайшла його на задній терасі. Не в кімнаті Джейсона, де вже пахло ліками, кров’ю і важкою регенерацією. 

В коридорі,  Сем і Алекс ходили тихіше, ніж зазвичай. У вітальні  клан досі говорив пошепки, наче боявся потривожити саме диво: їхній лідер був живий.

Нік стояв без куртки. У чорній сорочці, просоченій димом, чужою кров’ю і потом. Волосся скуйовджене, губа розсічена, пальці стиснуті на поручні так, що дерево під ними тихо скрипіло.

Він дивився в темряву. Не на сад. Далі. Туди, де вже догорав бункер Мейсонів. Фей зачинила за собою двері, і Нік різко сказав, не обертаючись:

— Алекс, я зараз не…

Він замовк, бо почув її крок. Фей не сказала нічого. Просто підійшла ближче й стала поруч. Нік повільно видихнув. Уся різкість із нього не зникла — ні. Вона просто змінила напрямок. Він міг гарчати на Алекса, бурчати на Сема, язвити до Гранта чи Рея, але з Фей завжди було інакше. Навіть коли він був злий. Навіть коли був розбитий і ледве тримався на ногах.

— Вибач, — сказав він тихо. — Думав, це хлопці.

— Я зрозуміла.

Він криво всміхнувся, але не подивився на неї.

— Вони сьогодні швидко подорослішали.

— Усі сьогодні подорослішали.

Нік стиснув поручень сильніше.

— А хтось ще й згорів.

Фей не стала відповідати на це одразу. Вона знала, що зараз у ньому говорить не жорстокість. Говорить ніч, кров, камера. Брат у кайданах. Ключ, який ударив у долоню й запізно довів, що Ліліт мала рацію.

Вона торкнулася його руки. Його шкіра була гаряча. Занадто гаряча.

— Ніку.

Він заплющив очі. Одне її тихе слово — і він уже не міг тримати обличчя таким кам’яним.

— Я не відчув його, Фей.

Вона не перебила.

— Не відчув, — повторив він. — Ми з ним однієї крові. З народження. Один батько, одна лінія, один клятий родовий вузол, який я ненавидів пів життя, але він все одно був, а я стояв перед попелом, перед його печаткою, і повірив.

Фей повільно провела пальцями по його передпліччю.  Вона не заспокоювала його цим жестом,  не говорила “все добре” , просто  наче нагадала: я тут.

— Ми всі повірили.

— Ти не його брат.

— Ні, — сказала вона. — Але я люблю його як сім’ю. І я теж повірила.

Нік нарешті повернув до неї голову. В очах — темрява. Справжня, та сама, яку вона бачила в ньому століттями і від якої колись боялася підійти ближче. Не тому, що він міг її образити, а тому, що вона боялася торкнутися його рани невчасно й зробити гірше.

Ліліт колись зробила інакше. Увійшла в ту темряву без дозволу, без страху, з усією своєю скаженою впертістю — і не згоріла. Фей тоді вперше по-справжньому зрозуміла: можливо, Ніка не треба обходити стороною в тих місцях, де болить. Можливо, його треба просто не боятися. Вона давно вже не боялася.

— Коли я зайшов у ту камеру, — сказав Нік, і голос у нього став нижчим, — я на секунду подумав, що запізнився. Він дихав, я бачив це, але все одно подумав, що запізнився. Розумієш, наскільки це тупо?

— Ні.

— Ні?

— Це не тупо. Це страх.

Його обличчя смикнулося.

— Ненавиджу це слово.

— Знаю.

— Воно робить мене слабким.

Фей повернулася до нього повністю й поклала обидві долоні йому на груди. Під пальцями серце билося важко, нерівно, люто.

— Ні. Воно робить тебе живим.

Нік глухо засміявся.

— О, чудово. Моя жінка вирішила добити мене філософією.

— Ні.

Вона піднялася навшпиньки й поцілувала його. Спершу — м’яко. Не тому, що в ній не було вогню, а тому що вона знала, з чого почати. Нік не відповів одразу. Стояв, як натягнута струна, із руками на поручні, і намагався ще секунду бути тим, хто “тримається”,  але Фей провела губами по його нижній губі, обережно оминаючи розсічене місце, і щось у ньому здалося.

Не зламалося, а саме здалося. Їй. Його рука різко лягла їй на талію. Друга — на потилицю і поцілунок перестав бути м’яким. Він став таким, яким був Нік, коли більше не міг удавати: гарячим, голодним, майже злим від страху, який не знав іншого виходу.

Фей прийняла це без здивування. Вона знала його. Знала, як його вогонь спершу кидається, наче хоче знести все навколо, а потім шукає, де можна нарешті стати не зброєю, а теплом. Її руки обвили його шию. Вона відповіла йому так само глибоко, так само відкрито, без тієї повітряної крихкості, яку бачили інші. Для них вона могла бути ніжною, тихою, майже невагомою. Для нього — ніколи не була слабкою. Нік відірвався від її губ, важко дихаючи.

— Фей…

— Ходімо.

Він дивився на неї знизу вгору, бо вона стояла зовсім близько, майже впритул, і в її очах не було ні страху, ні жалю. Лише знання. Глибоке, давнє, їхнє.

— Ти знаєш, що мені зараз треба? — спитав він хрипко.

— Так.

— І не втечеш?

Вона торкнулася його обличчя пальцями.

— Я давно перестала тікати від тебе, Ніку.

Він заплющив очі на мить. Потім підхопив її на руки. Не питаючи, бо між ними вже давно не було потреби питати про кожен рух. Вона сама обвила його ногами, сама притиснулася ближче, сама впилася пальцями йому у волосся, коли він поніс її в дім коротким боковим коридором.

Двері його кімнати зачинилися глухо. Нік поставив її на підлогу, але не відпустив. Поцілунок знову став різким. Його руки ковзали по її спині, талії, стегнах, немов тіло саме шукало знайому дорогу додому. Фей відчувала, як він тремтить під усім тим вогнем. Не слабко і не безпорадно. Небезпечно — як вулкан перед вибухом.

Вона повільно розстібнула його сорочку. Один ґудзик. Другий. Не поспішаючи тільки тому, що знала: це дратує його рівно настільки, наскільки треба.

— Фей.

— Що?

— Ти знущаєшся.

— Так.

Він видихнув їй у губи щось дуже схоже на прокляття й рвучко стягнув із себе сорочку сам. Вона впала на підлогу разом із димом, кров’ю і частиною тієї ночі, яку він приніс на шкірі.

Фей провела долонями по його грудях. Там були синці, подряпини, напруга. Його тіло було гаряче, живе, сильне — і її. Давно її. Не вперше. Не випадково. Не як заборонений порив, що нарешті стався після століть мовчання. Вони вже мали ці ночі. Мали ранки після них. Мали його сонну руку на її животі, її волосся на його подушці, його бурчання, коли вона вставала надто рано, її поцілунок у скроню замість відповіді, але сьогодні було інакше.