РОЗДІЛ 9 Частина 2

Ліліт була в його кабінеті. Не тому, що хотіла там бути. Просто Сем попросив залишитися, а в неї вже не лишилося сили сперечатися з власною дитиною. Вона не сиділа рівно. Не тримала спину, як на допиті. Не зображала холодну непорушність, яку сама ненавиділа в інших. Вона майже провалилася в кут дивана, притиснувши плече до спинки, і дивилася кудись у підлогу перед собою, ніби там було щось, за що можна зачепитися очима, щоб не закрити їх зовсім.

Тіло гуділо від втоми. Не боліло навіть — гуділо. Порожньо, важко, глибоко. Так буває після кількох днів без нормального сну, після крику, що здирає горло, після дороги в місце, звідки ти не плануєш повертатися, але повертаєшся, бо не маєш права інакше.

Її руки лежали на колінах. Не кам’яні,  просто втомлені. На пальцях досі лишалися темні сліди крові, яку вона не відмила до кінця. Під нігтями — чорний пил. У волоссі — запах диму.

Джейсон живий. Вона повторювала це в собі беззвучно. Живий.  Він дихає. Він удома. Фей поруч. Нік і Алекс поруч. Сем теж.  Вона зробила все, що могла. Можна було б уже просто залишити її в спокої. Хоч на кілька хвилин. Хоч на один вдих.                           

Двері відчинилися тихо. Ліліт підвела голову і на мить перестала дихати. Джейсон стояв на порозі. Блідий, виснажений, із темними тінями під очима. Тіло трималося прямо, але ця рівність уже не обманювала. Вона бачила, як дорого йому коштує кожен рух. Бачила руку, яка на секунду торкнулася одвірка, перш ніж він змусив себе прибрати її.

На пальці був перстень.Його печатка. На місці. У грудях у неї щось стиснулося так сильно, що вона ледь не заплющила очі.

— Що ти тут робиш? — вирвалося в неї.

Різкіше, ніж треба. Не про кабінет. Про нього. Про те, чому він не лежить, не відновлюється. Чому стоїть тут, коли вона й так ледве тримається.

Джейсон затримався у дверях.

— Я взагалі-то тут живу.

Слова вийшли різкими. Звичними. Занадто схожими на нього того, від якого вона вчилася відступати першою. Він сам це почув. Побачив, як вона ледь здригнулася, як втома в очах на мить стала гострішою, а потім знову згасла.

Ліліт повільно піднялася. Не одразу. Не легко.

— Вибач, — сказала тихо. — Я піду.

І рушила до дверей. Без образи, без сцени чи крику. Так, ніби просто прийняла черговий доказ і більше не мала сил навіть сперечатися.

Джейсон зробив крок уперед.

— Не йди.

Вона зупинилася, але не обернулася.

— Не зараз, Ліліт.

Вона повільно повернула голову. В її очах не було сліз. Там було гірше: втома людини, яка вже зробила все, що могла, і тепер тільки просить, щоб її більше не чіпали.

— Ти живий, — сказала вона. — Цього достатньо.

— Для тебе?

— Для всіх.

— Я питаю не про всіх.

Вона коротко видихнула. Майже сміх. Майже біль.

— Не треба.

Джейсон увійшов у кімнату й зачинив двері за собою. Не різко. Тихо, але цей звук усе одно відрізав їм шлях назад у коридор, до чужих очей, до Фей, до хлопців, до Ніка…

Лишилися тільки вони і  все, що стояло між ними.

— Я люблю тебе, — сказав він.

Він сказав, це не голосно і не красиво, а так наче більше не міг тримати все в собі навіть секунду.  Ліліт завмерла. Обличчя не змінилося одразу. Тільки пальці, які вона стиснула біля стегна, видали її раніше, ніж очі.

— Не кажи цього.

— Чому?

Вона повільно повернулася до нього повністю.

— Бо я не вірю.

Вона сказала, це дуже тихо, не театрально. Вона не мала бажання його ранити,  але саме тому, це ранило сильніше.

— Не вірю, що зараз це правда, — продовжила вона. — Не після того, як я витягла тебе звідти. Не після кайданів, Медісон чи того, що ти дізнався від Ніка.

Він стояв перед нею, і вона бачила, як ці слова проходять крізь нього, але зупинитися вже не могла.

— Можливо, це вдячність. Можливо, провина, шок. Можливо, тобі просто боляче від того, що я пішла за тобою туди, куди ніхто не мав іти.

— Ні.

— Звідки ти знаєш?

Він не відповів одразу і це було чесніше, ніж швидка відповідь. Ліліт ледь похитала головою.

— От бачиш.

Вона зробила крок до дверей. Джейсон перехопив її не рукою. Поглядом і можливо, тим, що не відступив.

— Я знав це до бункера.

Вона зупинилася.

— Не треба.

— Знав, — повторив він. — Просто був боягузом.

— Не прикривай усе страхом.

— Я не прикриваю. Я визнаю.

Її обличчя змінилося. Не сильно,  але він уже вчився бачити.

— Це нічого не виправляє, — сказала вона.

— Я знаю.

Пауза стала гострою. Ліліт дивилася на нього, і в ній не було байдужості.  Навпаки.                                 Було те, від чого йому ставало ще гірше: вона любила. Він бачив це. У тому, як вона не могла довго дивитися на його зап’ястя. У тому, як погляд сам падав на перстень. У тому, як губи ледь тремтіли, хоч вона трималася.

Вона любила і саме тому не вірила.

Джейсон зробив крок ближче. Вона не відступила одразу. Може, не встигла. Може, не змогла.

— Ліліт…

— Не роби цього, — прошепотіла вона.

Але це було вже не про слова. Він бачив і вона знала, що він бачить. Джейсон мав би зупинитися. Мав дати їй простір, повагу, час. Мав зробити все правильно, як давно треба було, але за останні місяці він ховався саме за “правильно”. За відступом, за контролем, за тим, що нібито береже її, поки повільно ламав і зараз у ньому не залишилося сили знову відступити.

Він підійшов, не швидко це не було схоже на грубість. Він просто скоротив останню відстань між ними так, як мріяв зробити давно і як не дозволяв собі жодного разу.

— Я не можу більше мовчати, — сказав він тихо.

— Джейсоне…

Він нахилився й поцілував її. Не ніжно чи обережно. І зовсім не як подяку чи вибачення. Він цілував її як чоловік,  який надто довго тримав себе за горло і нарешті відпустив.