РОЗДІЛ 8 Частина 2

Перший крик Медісон почула ще знизу. Не одразу відреагувала. У її бункері кричали часто. Біль тут не був винятком. Він був мовою, яку Мейсони розуміли краще за більшість слів. Другий крик був інший. Короткий. Рваний. Не від тортур. Від зламу. Медісон повільно підняла голову. Третій крик прокотився коридором вище й обірвався так різко, ніби комусь затиснули горло.

Вона не злякалася. Роздратувалася. Хтось приніс хаос у її бункер. У її тишу. У місце, яке мало бути відрізане від світу настільки, щоб навіть смерть сюди приходила тільки з її дозволу.

Джейсон був нижче. Живий. Закований. Зламаний тілом, але ще живий. Не тому, що вона не могла його вбити. Могла. Вона вже змусила його клан повірити в смерть. Попіл. Перстень. Досить, щоб зламати будь-яку надію, але смерть була занадто простою. Він мав знати, що його оплакують, поки він ще дихає. Ще один крик. Ближче. Медісон піднялася. Її люди мали розібратися. Вони були Мейсони. Старі, сильні, жорстокі. Її клан не будувався навколо слабкості. Вона не збирала тих, хто хотів миру, тепла й сімейних вечерь. Їй були потрібні ті, хто розумів: світ належить тим, хто не вагається.

І все ж крики не стихали. Вони множилися. Не хаотично. Системно. Медісон завмерла на мить. Не страх. Передчуття. Вона рушила вгору. Коридори, які завжди здавалися їй продовженням її волі, тепер звучали по чужому. Глухі удари. Тіло об стіну. Хрип. Метал по бетону. Крик. І ще один.

Коли вона вийшла на центральний рівень, перше, що побачила, була кров. Потім тіло. Потім ще одне. Її люди лежали на підлозі. Не всі мертві. Ще ні, але вже непотрібні. Скручені, вивернуті, зламані так, щоб більше не бути силою. Руки під неправильними кутами. Коліна, що не тримали. Шиї, притиснуті до бетону. Тіла, які ще дихали, але вже не могли воювати.

Медісон дивилася на них кілька секунд. І в ній не було жалю. Тільки злість. Не за них. На них. За те, що лежали. За те, що дозволили комусь увійти сюди й зробити з них купу поламаного м’яса.

— Жалюгідно, — сказала вона тихо.

Один із її людей спробував підняти голову. Не зміг. Тоді вона побачила Ніка. Він стояв посеред коридору. У чорному і в крові. З розсіченою губою й холодними очима. Позаду нього — двоє Річардсонів. Обоє дихали важко, але стояли.

Медісон повільно всміхнулася.

— Ти.

Нік не відповів.

— Прийшов за братом? — спитала вона. — Як зворушливо.

Він мовчав. Його погляд був не переможний, а чекаючий. Медісон озирнулася на своїх зламаних людей, потім знову подивилася на нього.

— Ти зробив це?

— Частково.

— Частково?

Нік не встиг відповісти. За її спиною пролунав тихий голос. Хрипкий. Зірваний, але від нього повітря стало холодним.

— Ти ж мене чекала?

Медісон завмерла. Повільно обернулася. Ліліт стояла за кілька кроків від неї. Бліда. У крові. Зі зірваним голосом і сухими очима. Не розбита, не божевільна. Не та, яку можна вкусити словами й потягнути за біль.

Медісон спершу нічого не сказала. Вона уявляла її іншою. М’якішою. Дикішою. Більш зручною у своєму горі, а перед нею стояло щось інше….

Медісон усміхнулася.

— Отже, ти все-таки прийшла.

— Ти ж чекала.

— Я сподівалася.

— Погана звичка.

Медісон хотіла відповісти. Не встигла. Ліліт ударила першою. Без попередження. Перший удар — у сонячне сплетіння. Медісон різко вдихнула. Другий — у коліно. Не для болю, для рівноваги. Третій — у шию.

Медісон відступила на пів кроку. Цього вистачило. Ліліт схопила її за горло й втиснула спиною в стіну. Камінь тріснув. У коридорі всі завмерли. Навіть ті, хто ще стогнав.

Медісон дивилася на Ліліт широко розплющеними очима. Не від страху. Від образи. Її справді вдарили. Її.. . У її ж бункері. Жінка, яка ще зовсім недавно, порівняно з нею, була смертною.

— Як ти посміла, — сказала Ліліт.

Тихо і  тому це прозвучало страшніше. Пальці стиснулися на горлі Медісон.

— Як ти посміла тримати лідера клану в кайданах? Як раба.

Медісон захрипіла, але все одно всміхнулася.

—  Отже ти… бачила його.

Нік ледь помітно здригнувся. Ліліт не обернулася.

— Ключ.

— Ну, звісно ж він усе ще там, — прошепотіла Медісон.

Ліліт ударила її об стіну ще раз. Коротко. Точно, без втрати контролю.

— Ключ.

Медісон спробувала підняти руку до грудей. Ліліт помітила ланцюг. Тонкий. Темний. На шиї Медісон. Вона вхопила його й смикнула. Ланцюг врізався в шкіру й порвався. На долоню Ліліт упав ключ. Невеликий. Темний. Важкий. 

Ліліт навіть не подивилася на Ніка. Просто кинула ключ йому. Різко, як наказ.

Нік зловив його автоматично. Метал вдарив у долоню. Холодний. Справжній. І тільки тоді світ у ньому зсунувся. Ключ. Не від дверей. Від кайданів….

Розуміння прийшло миттєво. Кайдани. Нижній рівень. Ліліт бачила його. Живого.

 Нік стиснув ключ так, що метал упився в пальці. Попіл. Перстень. “Його більше немає.” Її крик на обриві. Її сухі очі в кабінеті. “Він живий.” Він не повірив. Він, брат, не повірив, а вона знала.

Нік зірвався з місця. Не як воїн, не як права рука лідера. Як брат. Просто брат. Він майже не чув, як Грант крикнув щось йому вслід. Не бачив, як Рей добив одного з Мейсонів, що намагався піднятися. Не думав про Медісон, Ліліт, клан, наслідки.

Ключ. Кайдани. Джейсон. Коридор. Сходи. Кров. Двері.

Двоє зламаних охоронців на підлозі. І темрява камери. Нік увірвався всередину. І зупинився. На одну секунду, але вона розрізала його навпіл.

Джейсон висів у кайданах. Живий. Зламаний тілом настільки, що Нік спершу не впізнав у цьому нерухомому, закривавленому тілі брата, який міг одним поглядом змусити мовчати цілий зал.

А потім впізнав. По лінії плечей, по впертій напрузі щелепи навіть у напів притомності, по руці. На пальці був перстень. Його печатка. Повернута…. Ліліт.

Нік відчув, як у нього щось тріснуло всередині.