РОЗДІЛ 8 Частина 1

У машині було тихо. Не тією тишею, у якій люди просто не знають, про що говорити.

Іншою. Тією, у якій кожен звук стає зайвим, бо попереду чекає місце, де слова вже нічого не вирішують.

Нік сидів за кермом. Обидві руки на кермі, погляд на дорозі, щелепа стиснута так, що на щоці ходив м’яз. Він не курив. Не жартував. Не кидав у темряву своїх звичних отруйних фраз, за якими ховав усе, що насправді мало значення. Це було гірше за будь-який крик.

Поруч із ним сиділа Ліліт. Суха. Бліда. З перстнем Джейсона на грудях. Темний метал лежав поверх її одягу, важкий і чужий на вигляд, але правильний настільки, що Ніку ставало гидко від самої думки: вони прислали його як кінець, а  вона наділа його як обіцянку.

Позаду сиділи двоє з клану Річардсонів.

Грант і Рей. Не найгучніші. Не ті, хто любив виходити наперед у залі чи кидати красиві фрази про честь клану. Саме тому Нік їх і взяв. Обоє швидкі, мовчазні, дисципліновані. Обоє вміли бити так, щоб не залишати людині другого шансу. Сьогодні це було важливіше за хоробрість. Хоробрість інколи заважає виживати.

Ліліт тримала на колінах роздруківки. Схеми бункера. Старі плани. Входи, виходи, сліпі зони, технічні тунелі, центральний рівень, ізольований сектор. Вона вже вивчила їх. Не просто переглянула. Випалила в голові.

Нік бачив це по її погляду. Вона не водила очима по лініях у пошуку відповіді. Вона вже знала, куди дивитися. Вона вже там була — не тілом, а рішенням. І це лякало.

Бо ще кілька годин тому вона кричала на обриві так, ніби з неї виривали серце голими руками, а зараз сиділа поруч із ним і думала як Джейсон.

Холодно. Точно, без жодного милосердя до себе.

— Зупинишся за півтора кілометра до об’єкта, — сказала вона.

Голос був хрипкий. Зірваний, але рівний. Нік коротко глянув на неї.

— Я знаю.

— Ні, — сказала Ліліт. — Не знаєш.

Рей ледь помітно підняв голову на задньому сидінні. Нік промовчав. Ліліт розгорнула верхній аркуш.

— Вони чекають або прямого удару, або спроби переговорів. Не отримають ні того, ні іншого. Центральний вхід — тут. Широкий коридор, дві точки контролю, імовірно, щонайменше четверо на першому рівні. Якщо почнеться шум, більшість зреагує саме туди.

— Більшість? — спитав Грант.

— Так.

— А решта?

Ліліт ткнула пальцем у нижній сектор.

— Там.

Нік на секунду стиснув кермо сильніше.

— Ти впевнена?

— Так.

— Ліліт.

— Не починай.

Він замовк. Не тому, що не мав що сказати. Тому що будь-яке “ти не можеш знати” вже було сказане. І вона все одно сиділа тут. З перснем Джейсона на грудях і цим страшним спокоєм у голосі.

Ліліт повела пальцем по схемі.

— Я заходжу через технічний тунель. Він вважається перекритим, але за енергопоказниками там є живлення. Отже, двері працюють,.. або частково працюють. Мені вистачить.

— Ти йдеш одна? — спитав Рей.

— Так.

Нік повернув голову.

— Ні.

— Так, — повторила вона.

— Я сказав…

— Ти підеш до центрального входу. 

У машині стало ще тихіше. Нік повільно видихнув.

— Ти зараз віддаєш мені наказ?

— Так.

— Цікаво.

— Ніку, не час для твого его.

Його пальці міцніше стиснули кермо.

— Моє его зараз єдине, що не дає мені розвернути машину і прив’язати тебе до батареї в маєтку.

Ліліт навіть не моргнула.

— Не встигнеш.

Грант тихо хмикнув. Нік кинув на нього погляд у дзеркало.

— Смішно?

— Ні.

— То й мовчи.

Ліліт не відреагувала.

— Ти з Грантом і Реєм заходиш через центральний вхід. Ваше завдання — шум.

— Шум? — перепитав Рей.

Вона підняла на нього очі.

— Не дверима. Не пострілами. Не красивим героїчним вломом, після якого всі встигають зібратися й перерізати нам горло.

Вона зробила паузу.

— Шум має бути від їхніх криків.

Рей завмер. Грант повільно перевів погляд з аркушів на неї. Нік нічого не сказав, але щось у його обличчі стало ще жорсткішим.

— Заходите швидко, — продовжила Ліліт. — Хто стане на шляху — ламаєте одразу. Не розмовляєте. Не попереджаєте. Не даєте їм часу покликати решту. Якщо вони встигнуть зібратися числом — ми не вийдемо.

— Нас четверо, — сказав Грант.

— Саме тому.

— Їх може бути двадцять п’ять.

— Вони майже повний клан, — сказала Ліліт. — Для людей це мало. Для безсмертних — це сила. Для нас — занадто велика сила, якщо вона збереться в один кулак.

Слово “нас” зависло в машині.

Нік почув його. Грант і Рей теж. Ліліт сказала це без вагання. Для нас. Не “для вас”. Не “для Річардсонів”. Для нас.

— Річардсонів сімнадцять, — продовжила вона. — І зараз у цій машині тільки четверо. Ми не виграємо числом. Ми виграємо тим, що вони не встигнуть зрозуміти, куди дивитися.

Нік мовчав. І з кожною секундою йому ставало все холодніше… Бо вона була права. Божевільна, зірвана, виснажена, з голосом, який ледве тримався після крику, — і права. Вона не летіла на смерть. Вона прорахувала смерть так, ніби поставила її на стіл і розклала по клітинках.

Ні це було навіть гірше.... Вона прорахувала шанс. І вчепилася в нього зубами.

— Твій шум витягне Медісон із нижнього рівня, — сказала Ліліт до Ніка. — Якщо вона там. Якщо ні — вона все одно прийде подивитися, хто посмів ламати її людей у її бункері.

— А ти в цей час?

— Я знайду його.

Нік ледь повернув голову.

— Ти говориш так, ніби…

— Він там.

— Ти не знаєш.

— Знаю.

Він хотів відповісти. Не відповів, бо всі слова були ті самі, а вона вже була за ними. Десь там, де немає місця для доказів. 

Позаду щось ледь змінилося. Не звук. Не рух. Тінь. Ліліт відчула її раніше, ніж побачила.

Сумнів. Він пройшов між Грантом і Реєм тихо, майже непомітно. Не боягузтво. Не відмова. Просто короткий людський, безсмертний, живий сумнів перед тим, що вона щойно сказала.