РОЗДІЛ 7 Частина 2

Ліліт не рухалася довго. Спершу не було нічого. Ні думок. Ні сліз. Ні болю. Тільки темрява, у якій вона лежала й не розуміла, де закінчується тіло і починається порожнеча.

“Його більше немає.”

Слова спливли десь всередині й одразу зникли. Ні. Вона не сказала це вголос. Не могла. Горло пекло так, ніби його здерли наживо. Кожен вдих дряпав зсередини. Тіло було важке, розбите, чуже. Після крику в ній не залишилося сили навіть на те, щоб підняти руку.

Вона просто лежала. На його ліжку. На його подушці. Серед його запаху. Джейсон був у простирадлі, у повітрі, у дереві меблів, у тиші цієї кімнати. Не як спогад. Не як “колись”. Як щось живе , близьке і надто реальне, щоб бути минулим.

Пальці Ліліт ледь стиснули край ковдри. Тканина пахла ним. І саме це добило сильніше, ніж попіл. Її очі самі заплющилися. Не сон. Не справжній.

Той тонкий, розбитий напівсон, який приходить після надто сильного болю, коли тіло вже не може триматися, а розум ще не вміє відключитися до кінця. Коли людина ніби провалюється кудись неглибоко, але й вибратися одразу не може.

Вона провалилася. І десь там, у цій темній, виснаженій напівдрімоті, раптом почула:

— Ліліт…

Його голос. Хрипкий. Далекий. Наче сказаний не поруч, а крізь кров. Вона здригнулася всім тілом. І тоді прийшов біль. Різкий. Чужий. Не її. Спина, плечі, зап’ястя. Грудна клітка, яка не могла вдихнути нормально. Метал... Холод і  кров. Такий біль, від якого тіло не плаче — воно намагається втекти з самого себе.

Ліліт судомно вдихнула. Очі розплющилися. Вона лежала в кімнаті Джейсона. У темряві. На його ліжку, а біль уже відступав, наче хтось зачинив двері між ними, але він залишив по собі не сумнів.

Знання. Холодне. Чітке. Неможливе. Він живий.

Ліліт сіла. Повільно. Ноги опустилися на холодну підлогу. Вона кілька секунд просто сиділа, відчуваючи під стопами твердість дерева, наче перевіряла, чи світ досі існує.

Потім підняла голову. Оплакувати його більше не мало сенсу. Він не помер. Його треба було витягти. Де б він не був. Хоч із-під землі. Хоч із самого пекла.

Вона підвелася. У домі стояла глибока ніч. Тиша була така щільна, що кожен її крок здавався занадто гучним. Ліліт вийшла в коридор і пішла прямо. Без вагань. Двері кімнати Алекса були прочинені. Вона штовхнула їх. І зупинилася на порозі. Все було так, як вона знала. Вони не спали. Сем сидів на краю ліжка, лікті вперті в коліна, пальці зчеплені так міцно, ніби він тримав себе руками, щоб не розвалитися. Алекс стояв біля вікна. Не дивився назовні. Просто стояв рівно, блідий, з поглядом людини, яка перебрала всі варіанти й у кожному побачила кінець.

Обидва підняли голови одночасно.

— Ліліт… — сказав Алекс.

— Мамо? — Сем схопився одразу. — Тобі не можна вставати, ти…

— Мені потрібна твоя голова, — сказала вона.

Сем замовк. Алекс моргнув.

— Що?

Голос у неї був зірваний, хрипкий, чужий. Але слова — чіткі. Надто чіткі.

— Твоя система. Твої доступи. Карти. Все, що в тебе є. Мені потрібен північний об’єкт Мейсонів. Не маєток. Не офіційна резиденція. Закритий бункер. Старий, ізольований, без вікон або з підземною зоною. Плани, входи, виходи, маршрути, охорона. Все.

Сем дивився на неї так, ніби вона щойно почала говорити іншою мовою.

— Про що ти?

Ліліт перевела погляд на нього. І він замовк. Бо вона була не така. Не та, яку Нік кілька годин тому ніс з обриву. Не та, що кричала до зірваного голосу. Не та, що розклеялася настільки страшно, що він сам на мить не знав, як після цього дихати.

Перед ним стояла жінка з сухими очима і холодним обличчям. Його мама. І не зовсім вона.

— Я поверну його, — сказала Ліліт.

Сем зблід.

— Мамо…

— Він не помер.

Алекс не рухався. Сем повільно похитав головою.

— Ми бачили.

— Ви бачили те, що вам прислали.

— Перстень. Попіл. Нік сказав…

— Нік повірив доказам.

— Бо докази…

— Сем.

Він замовк. Вона дивилася на нього прямо. І в тому погляді не було прохання, щоб він погодився. Не було прохання, щоб він заспокоївся. Не було навіть спроби його переконати.

— Ти можеш не вірити мені, — сказала вона. — Можеш думати, що я з’їхала з розуму. Можливо, так і виглядає. Мені все одно, але зараз мені треба, щоб ти не заважав.

Сем відступив на пів кроку. Це вдарило. Не тому, що вона сказала жорстоко, а тому, що вона сказала правду. Він знав її занадто добре. Знав цей погляд. Цю лінію рота. Цю страшну рівність у голосі, коли вона вже не сперечається, не просить, не шукає дозволу. Вона вирішила.!  А якщо Ліліт вирішила так — її не зупиняли словами.

Навіть син. Особливо син. Сем ковтнув.

— Ти справді підеш.

— Так.

— Навіть якщо це пастка.

— Так.

— Навіть якщо він…

— Не кажи.

Сем зупинився. Вона не підвищила голос, але в цьому “не кажи” було щось таке, що він не посмів продовжити. Алекс дивився на неї інакше. У його обличчі теж був страх. Біль. Шок.., але під ним, десь дуже глибоко, ледь-ледь ворухнулося те, що він сам собі забороняв. Надія. Маленька. Безглузда. Одна на мільярд, але його батько був там, у цій “одній”. І якщо Ліліт стояла перед ним із такою певністю, ніби вже бачила двері, за якими його тримають, Алекс не міг викинути цю надію просто так.

Навіть якщо вся логіка світу кричала протилежне.

— Я знайду, — сказав він.

Сем різко повернувся до нього.

— Алекс…

— Якщо є об’єкт, я знайду.

— Ти їй віриш?

Алекс не відповів одразу. Потім тихо сказав:

— Я не знаю.

Це було чесно. І через це ще болючіше.

— Але якщо є хоч один шанс, я не буду стояти й дивитися, як ми його втрачаємо.

Ліліт не подякувала. Вона просто кивнула. Алекс сів за комп’ютер. Клавіші майже не звучали під його пальцями. Екрани змінювалися один за одним: карти, закриті реєстри, приватні володіння, підставні компанії, об’єкти, що не мали існувати на жодній нормальній мапі.